Сомерсет Вільям Моем - Лицедії, Сомерсет Вільям Моем

Я б скоріше сказала, що це тішить самолюбство. Та от що дивно — до мене ніхто не чіплявся на вулиці. Я не пам’ятаю жодного такого випадку.

— О, ви спробуйте хоч один разок прогулятися ввечері по Еджвер-роуд. До вас одразу ж причепляться, будьте певні.

— Але ж я навіть не знаю, що в такому випадку треба робити!

— Покликати полісмена, — рішуче відповіла Іві.

— Я знаю одну дівчину, яка стояла й дивилася на вітрину крамниці капелюшків на Бонд-стріт. До неї раптом підійшов якийсь чоловік і спитав, чи не хоче вона такого капелюшка. «До смерті хочу, я вже навіть наглянула собі один», —: відповіла вона, і вони зайшли досередини. Дівчина вибрала собі капелюшок, який їй сподобався, дала своє прізвище та адресу, щоб їй прислали його додому. Чоловік заплатив за капелюшок, вона красно подякувала йому, і, поки він брав здачу, вийшла з крамниці.

— Це вона вам так розповідала, але хто знає, як воно було насправді. — Іві скептично чмихнула й уважно глянула на Джулію. — А що ж ви все-таки надумали?

— О, нічого. Мені просто стало дивно, чому це до мене ніхто ніколи не чіплявся на вулиці. Немов я якась потвора.

І Джулія вирішила негайно перевірити, потвора вона чи ні.

Уставши підвечір після сну, вона підфарбувала брови й губи трохи яскравіше, ніж звичайно, і, не викликаючи Іві, одягла плаття — не дуже просте й не дуже дороге — та червоний солом’яний капелюх із широкими крисами.

— Я не повинна скидатись на повію, — сказала вона сама до себе, дивлячись у дзеркало, — але й надто респектабельного виду не хочу мати.

Навшпиньках, щоб ніхто не почув, Джулія спустилася сходами вниз і тихенько причинила за собою двері. Її охопив легкий страх і приємне збудження водночас. Що сказали б її знайомі, коли б довідалися про її намір!

Перетнувши Коннот-сквер, вона пішла по Еджвер-роуд. Було вже біля п’ятої. Вулицею плив густий потік автобусів, таксі, вантажних машин; велосипедисти, ризикуючи життям, обганяли авто. Тротуарами сунув натовп. Джулія повільно попленталась на північ. Вона спочатку йшла, дивлячись просто перед себе, але незабаром зрозуміла, що так нічого не доб’ється. Якщо хочеш, аби люди дивилися на тебе, треба й собі на них дивитися. Двічі чи тричі, помічаючи невеликі групи людей біля вітрин крамниць, вона зупинялася коло них, але ніхто не звертав на неї уваги. Вона йшла далі. Всі перехожі, здавалось, кудись поспішали, і ніхто й не думав дивитися на неї. Джулія сміливо зазирнула у вічі якомусь чоловікові, але він байдуже пройшов повз неї. Джулія вирішила, що в неї надто серйозний вираз обличчя, і на її устах заграла легка усмішка. Двоє чи троє чоловіків вирішили, що вона всміхається до них, і швидко відвернулися. Вона озирнулася, коли один із них пройшов повз неї; він теж озирнувся, але, побачивши, що вона дивиться на нього, наддав ходи. Джулія ображено зітхнула й вирішила більше не оглядатися. Вона не раз чула, що в Лондоні перехожі поводяться пристойніше, ніж у будь-якому іншому місті світу, але те, як поводилися перехожі сьогодні, здавалося їй просто-таки обурливим.

«Ні, в Парижі, Римі чи Берліні такого не було б», — ображено думала вона.

Джулія вирішила дійти до Мерілібоун-роуд і повернути назад. А що, як ніхто так і не зачепить її і вона повернеться додому ні з чим? Це буде для неї страшним ударом. Вона йшла дуже повільно, і деякі перехожі штовхали її. Джулію це дратувало.

«Треба було піти по Оксфорд-стріт, — казала вона в думці. — Послухалася цієї пришелепуватої Іві. Еджвер-роуд — явно безнадійна».

Раптом серце її радісно закалатало. Вона перехопила погляд молодого чоловіка і ладна була заприсягтися, що очі його загорілися! Він пройшов повз неї, і Джулія ледве здолала в собі бажання озирнутися. Та за хвилину він знову пройшов повз неї; він повернувся — і цього разу вже одверто зазирнув їй у вічі! Джулія стрельнула в нього поглядом, потім соромливо опустила очі. Він трохи уповільнив ходу, але Джулія відчувала, що йде за нею назирці. Ну, нарешті, слава богу! Вона зупинилась перед вітриною крамниці; він також зупинився. Вона вже знала, як поводитись далі. Вдала, ніби уважно розглядає виставлені у вітрині товари, але, перш ніж піти далі, метнула на нього погляд злегка усміхнених очей. Цей чоловік був досить-таки невисокий на зріст і в своєму сірому костюмі та коричневому велюровому капелюсі скидався на клерка або продавця. Вона, звичайно, воліла б, щоб до неї підійшов хтось статечніший, але нічого не вдієш…

Джулія забула про втому і напружено думала, чим це все скінчиться. Певна річ, вона зовсім не збирається заходити надто далеко, але цікаво, що ж він робитиме далі? Що скаже їй? Вона почувала себе щасливою. Їй наче камінь із серця зсунувся. Вона повільно йшла далі, відчуваючи, що цей чоловік не відстає од неї ані на крок. Вона зупинилася перед іншою вітриною, і цього разу він зупинився поряд з нею. Серце її гучно калатало. Ні, це вже схоже було на справжню пригоду!

«Цікаво, чи запросить він мене до готелю? Хоча навряд, щоб в нього було стільки грошей. Ні — він запропонує піти в кіно: Так! Ой, як це буде здорово!»

Вона подивилася йому просто в вічі, майже не приховуючи своєї усмішки. Він зняв капелюха.

— Ви — міс Лемберт, правда ж?

У Джулії потьмарилося в очах від несподіванки. Вона так розгубилася, що навіть не подумала заперечити це.

— Я вирішив, що це ви, як тільки побачив вас, а потім повернувся й пішов слідом за вами, щоб перевірити, чи не помилився. Я одразу сказав собі: «Якщо це не Джулія Лемберт, то я — Рамсей Макдональд»[35]. Потім ви зупинилися перед вітриною, і я зміг, нарешті, добре придивитися до вас. А вагався я тому, що побачив вас на Еджвер-роуд. Це було для мене дуже дивно… гадаю, ви розумієте, що я хочу сказати?

Дивно? Цікаво, що б він сказав, якби знав усе, що вона задумала… В усякому разі, яке це має значення — знає він її чи ні? Джулія просто забула, що в Лондоні їй не можна й кроку ступити — її всі знають. Незнайомець мав вимову кокні, в нього було бліде, одутле обличчя, але Джулія подарувала йому приємну, ніжну усмішку. Хай він не думає, що вона горда.

— Вибачте мені, що я отак просто заговорив з