Олександр Романович Бєляєв - Стрибок у ніщо, Олександр Романович Бєляєв

— Мабуть, знову землетрус, — мовив Цандер. — Ґрунт Венери ще дихає.

— Ні, це не землетрус. Ми відчуваємо не тільки поштовхи, але й плавне погойдування. Чи не спливла ракета?

Повільні похитування перетворилися на справжню хитавицю, що супроводилася поштовхами. Ракета оберталася. Підлога то зникала з-під ніг, то трохи підіймалася.

— Стихія сказилася, — нервово сказав Ганс. — Які титанічні сили несуть ракету?

— І куди? Може, в безодню…

— Ще добре, якщо в морську. Неприємно звалитися на каміння з стратосферних висот…

Пасажири прокинулися. Напіводягнені вибігали вони в коридор.

— В чому справа?

— Летимо.

— Куди летимо? На Землю?

Надзвичайної сили удар звалив усіх з ніг. Почулися стогін, зойки.

— Негайно лягайте в амортизаційні ящики! — наказав Цандер.

Цього разу всі без заперечень послухалися.

Минали напружені хвилини. Але поштовхи не повторювалися. Припинилася і хитавиця. Можливо, ракета застряла в ущелині або її викинуло на берег…

Ганс перший вибрався з ящика і кинувся до водомірної трубки. Вода не текла. Ракета стояла зовсім непорушно. Ганс наважився відсунути віконницю в кают-компанії.

Сліпучо-яскравий промінь сонця загорівся на стіні, на обличчі і руках Ганса.

— Хай тобі біс! Це сонце засліплює, мов прожектор! — радісно вигукнув Ганс, примружуючи очі. — А небо! Блакитніше, ніж земне, але трохи тьмяне, мабуть, від вулканічного пилу. Чи не він забарвлює сонячне світло і весь ландшафт у червонувато-жовтий колір?..

Ганс раптом голосно заспівав, радісно сповіщаючи:

— Вставайте, воскресайте з домовин! Сонце Венери вітає вас… земні покидьки! — додав він тихше.

Температура в ракеті швидко підвищувалася.

Це був день великих радощів. У Стормера знайшлася ласкава усмішка навіть для Ганса.

Всі з’юрмилися біля вікна. Ракета стояла на кам’янистій рівнині, що лежала в міжгір’ї. Численні ручаї перетинали її в усіх напрямах. Лише кілька годин тому ця рівнина була річищем грізного і могутнього потоку, який ніс важку ракету, мов тріску. Рівнина замикалася пасмом гір з сніговими конусовидними верховинами. Ні рослин, ні птахів, ні звірів. Камінь і вода.

Ганс попросив пасажирів вийти з кают-компанії і відчинив вікно, тримаючи напоготові протигаз. Потягло теплим вологим повітрям.

— Дихати можна, — сказав він Цандерові і Вінклеру. — І сіркою менше тхне. Повітря дуже густе. А кисню, може, навіть забагато![7] Сміятися хочеться, наче від вина. Мабуть, весняним потоком нас знесло вниз, далі від вулканів.

Ганс виліз на раму відкритого ілюмінатора і спустив ноги.

— Під вікном лежить великий камінь, — сказав він. — Майже правильної еліпсоїдної форми. Наче велика шлюпка, перекинута догори дном. Поверхня його вкрита ніби лускою шестигранної форми, схожою на стільники в кілька шарів.

Вінклер виліз на стілець, щоб глянути.

— Вихід якогось венеріанського базальту, — зауважив Ганс і стрибнув на камінь.

Камінь раптом трохи піднявся ї поволі поповз угору. Ганс злякався.

— Плазуючий камінь! Венеріанська черепаха. А я думав, що це камінь.

З-під опуклого панцира раптом показалася плеската, вкрита дрібною сірою лускою голова завбільшки як голова бика і шия завтовшки як слоняча нога. “Черепаха” відповзла набік.

— Не до жартів! — вигукнув Ганс і скочив на кам’янистий ґрунт.

Оглянувшись назад, він перелякано скрикнув.

— Що там, нова потвора? — спитав Вінклер.

Ганс похитав головою і відповів:

— Ми на волосинці від загибелі. Наша ракета на краю урвища. Вся носова частина висить над безоднею. Від нас та й від ракети мало що зосталося б, коли б вона впала з висоти десятка кілометрів. Зате яке ідеальне місце для старту! Попереду немає гірських вершин. Шлях вільний, семафор відкритий. Лети хоч зараз. Та ви зійдіть сюди, не бійтеся, “черепаха” вже поповзла геть.

— Одна зникла, з’явилися інші. Глянь, скільки “каменів” ожило! — вигукнув Вінклер.

Рівниною поволі сунули незграбні істоти, які, можливо, щойно прокинулися від зимової сплячки.

— Цікаво, чим вони живляться. У них має бути слонячий апетит. А навколо тільки голе каміння. Людського м’яса вони, в усякому разі, не куштували. Думаю, ці створіння для нас не страшні.

І Ганс побіг до “черепахи”, яка щось шукала між камінням, повертаючи товстою довгою шиєю.

— От вона й знайшла чим поснідати.

Перед “черепахою” лежало щось горбате, дірчасте, мов губка іржавого кольору, завбільшки як ковдра і завтовшки з півметра, з нерівними, рваними краями. “Черепахи” почали шматувати краї цієї “ковдри” і жадібно їсти. Ганс скочив на “ковдру”, його підкинуло вгору, мов на тугих пружинах матраца. “Черепаха” злякалася і, задкуючи, відповзла.

— Мабуть, мох або лишайник! — кричав Ганс. — Пружистий, наче матрац.

Блоттон, Амелі, Делькро і Пінч через кілька хвилин приєдналися до Ганса. Мохи скрізь залягли між камінням. Одні були зовсім маленькі, завбільшки як подушка, інші — як величезний килим, деякі вкривали ґрунт цілими острівками. Так, харчів для “черепах” було досить.

Забувши нещодавнє хвилювання, пасажири ракети раділи сонцю, повітрю, теплу, простору, волі.

А невтомний Ганс уже зацікавився іншим. Він побачив у вузькій ущелині злежаний сніг і в ньому багато ходів.

— Що ви тут так уважно розглядаєте? — спитав Текер.

Сонце і його витягло на повітря.

— Тут повинні жити якісь “льодові кроти”, — відповів Ганс. — Бачите, в кризі ходи, лази, тунелі. Вони не природного походження. Подивимося, чи не з’явиться якийсь траншейних справ майстер.

Чекати довелося недовго. Зовсім чорне створіння, схоже на праску, раптом з’явилося з-під льоду, пробігло по граніту і з