Марко Марчевський - Острів Тамбукту, Марко Марчевський

Чого варті три разки намиста, ніж, сокира та пляшка коньяку. Арикі та Боамбо в гостях у Сміта Бенкет на яхті. Плантаторові принципи. Палка суперечка. Хатина вічного вогню.

Наступного дня ми з Боамбо ще зранку пішли до Арикі. Я взяв на яхті зайву пляшку коньяку, три разки намиста, ніж і сокиру. Я сподівався, що такі подарунки зроблять старого жерця більше зговірливим. Досі Сміт видавав мені лише такий дріб'язок, як намисто і дзеркальця, а більш коштовні речі — коньяк, інструменти та інше, якого чимало було на складі, він беріг для себе. Але сьогоднішній моїй місії плантатор надавав великого значення і вирішив не скупитися. Коли б я навіть попросив у нього ще пляшку-другу коньяку чи дві-три сокири, він дав би не вагаючись. Але я вважав, що й цього досить.

Арикі зустрів нас без особливого захоплення. Він навіть не підвівся з нар і не запросив нас сісти. Та ми з Боамбо посідали, не чекаючи запрошення. Я запропонував йому сигарету, але старик грубо відмовився. Він був чогось сердитий. Блимнув на мене холодними, сповненими ненависті очима і зашамкотів про мій візит до Каліо.

— Чого ходив? У кого питав дозволу? Я ж тобі заборонив! Отже, ти мене вважаєш зовсім за ніщо! Мене, рапуо пуї-рара пуя! Що ти собі дозволяєш! Не забувай: тут тобі не країна пакегі!

Я витяг з пакета ніж і подав йому.

— Рапуо, візьми. Це тобі дарує третій пакегі.

Арикі спідлоба глянув на ніж і відштовхнув мою руку. Тоді я взяв з корзини, що висіла на сволоку, клубінь ямсу, і вправно обчистивши, нарізав тоненькими кружальцями. Дружина жерця від подиву аж руками сплеснула. Вона звикла чистити й різати ямс черепашковою стулкою. Я подав їй ніж і сказав:

— Нехай буде тобі. У нас на великому човні багато таких ножів.

Жінка вхопила подарунок і мерщій побігла показати сусідкам.

Арикі мовчки сидів на нарах, насуплений, мов чорна хмара. Він ніяк не міг забути мого свавілля. Тоді я витяг з пакета сокиру з коротким топорищем і подав старику:

— Рапуо, це тобі подарунок від третього пакегі. Візьми.

Арикі одразу ж зрозумів, що я йому даю і для чого ця річ. Сталева сокира зовні нагадувала їхні кам'яні. Але взяти її відмовився.

На долівці лежало досить товсте поліно, яке приготували для вогнища. Змахнувши тричі сокирою, я перерубав його навпіл. Арикі не витримав, з вуст у нього вирвалося здивоване: «А!..»

— Візьми, — поклав я сокиру біля його ніг.

Він не взяв, але й не відштовхнув мого подарунка.

Повернулася дружина жерця. За нею ввійшла й дочка. Я дав жінкам по разку намиста і замилувався їхнім дитячим захопленням. Смітове намисто справді мало чудодійну силу. Від нього танули найхолодніші серця.

Третій разок я подав старику. Він мовчки надів його собі на шию.

У мене лишалося третє «диво»: пляшка коньяку. Але то був мій останній козир, його я не мав права програвати. Ніж, сокира та намисто здавалися мені достатнім викупом моєї провини перед жерцем. Попереду залишалося найтяжче: влаштувати справи Сміта.

Боамбо наче прочитав мої думки. Він сказав, що третій пакегі — людина хороша, і треба дозволити йому жити на острові, а не топити його у Великій воді. Та Арикі й слухати не хотів. Він різко обірвав Боамбо:

— Звідки взявся цей третій пакегі?

— З місяця, — квапливо відповів вождь.

— «З місяця!» — передражнив його жрець. — А як він сюди потрапив? Що, в нього крила є, чи що? І чого йому тут треба? Кинути його у Велику воду! Негайно!

— Не поспішай! — зупинив його Боамбо. — Третій пакегі ще не сходив на наш берег. Він живе у великому човні, і ми не маємо над ним влади.

— Прокляття! — прохрипів од злості Арикі.

Боамбо знову заговорив про пакегі. Вони, мовляв, люди хороші, корисні! Андо, наприклад, врятував його від кадіті, а тепер лікує людей, робить їм нанай кобрай. Хіба цього мало? Інші пакегі теж будуть корисні. Вони мають такі дивні речі, яких досі ніхто з племені занго не бачив.

Канеамея поставила біля нас глечик малоу, а сама сіла на нарах. Коли наші погляди зустрілися, вона нахилила голову, проте я встиг помітити в темно-зелених очах дівчини якусь тиху, неясну скорботу.

— Набу, — звернулася вона до батька. — Тана Боамбо правий, пакегі — хороші люди.

— Мовчи! — гримнув на неї Арикі, проте, повернувшись до мене, запитав: — А що є там у великому човні? Говори!

— Багато дечого є, рапуо. Є великі й маленькі дзеркала: глянеш у нього й побачиш своє обличчя.

— Знаю! — нетерпляче перебив мене Арикі. — А ще що?

— Багато таких сокир. Цією сокирою одна людина за два-три, дні може зробити човен.

Арикі недовірливо глянув на мене.

— Одна людина? — перепитав він.

— Так, одна людина.

— А ще що там є?

— Багато уд, які стріляють громом і можуть убити птаха на льоту.

— А людину можуть убити?

– І людину можуть.

Арикі проковтнув слину і знову спитав:

— А ще що є у великому човні?

— Багато речей, та хіба все згадаєш! Треба, щоб ти сам відвідав його і на власні очі