Юрій Дмитрович Бедзік - Над планетою — «Левіафан»

злістю жмакаючи листа, наче зім'ятий клапоть паперу може відповісти на його питання. Справді, де була поліція? Де могла бути поліція в тому вируючому морі народного захоплення й торжества? Хіба можна було сподіватися, що убивці підсунуть бомбу саме в таку хвилину, саме тоді, коли людська радість заллє землю, відлуниться співом і сміхом в навколишніх ущелинах?

Похмуро, грізно, з лютим завзяттям підводиться Ріхтер з канапи, обережно кладе листа на стіл, підходить до вікна, довго дивиться в чорну ніч. Дивиться очима, які ще півгодини тому солодко дрімали від самозаспокоєння, від внутрішньої втіхи, від невимовного щастя.

Чорно й холодно за вікном, не видно вогнів міста, навіть вуличні ліхтарі якось раптово попригасали, ніби й до них дійшла трагічна звістка з Африки. І від тієї чорноти все дужче й дужче гусне в Ріхтеровій душі злість. «А я ще вірив у безневинні заміри цієї банди. Е, ні, пане інженер, так далі не піде!»

І все тіло його стає раптом тугим і зібраним, кожен нерв напружується до краю, наче тятива, хоч зараз клади стрілу й пускай у ворога.

Згадав раптом слова Крейського: «Нейтральних у наш час немає, голубе. Нейтральні теж комусь допомагають. Свого часу Гітлер розраховував на нейтральність обивателя і добряче погрів на ній руки. Погрів на такому вогні, од якого спалахнула вся Європа, весь світ».

Прости, Бруно! Я був сліпий… Я не бачив, що вогонь вже палає… Його треба гасити сьогодні ж! Негайно! Можеш розраховувати на мене, добрий мій друже. Можеш вірити, що мій корабель не дістанеться цим виродкам із крижаними серцями…

Ріхтер дивиться в ніч. Душа його твердне, струни натягнуті до краю. Тятива бринить на холодному вітрі. Інженер Ріхтер знає, куди пустити нищівну стрілу свого гніву.

А вранці знову біганина по цехах, суперечки з Кремпке, нервові дзвінки шефа. Хвалити бога, хоч друзі не покидають в біді. Тепер Крейського просто не впізнати. Після масової демонстрації адеемівців йому наче поменшало літ.

— Ну, схимнику, віриш у нашу силу? — зачепив він одного разу Ріхтера. біля корабельного ліфта.

— І в силу, і в розум, мій друже, — з великодушним усміхом відпарирував йому конструктор.

— Німці розворушилися не на жарт. Кажуть, в столиці було оголошено стан облоги, викликано офіцерські школи. Панам міністрам добренько тикнулося!

— Але реактори ми одержали до вашої демонстрації.

— Вашої!.. Ой схимнику, схимнику! Будеш колись гіркими слізьми відмолювати свою впертість.

— Та що ти, Бруно!.. Просто люблю все ставити на своє місце.

— І називати своїми іменами. Чи не так? Ну, гаразд, хай буде до нашої, — ніби закриваючи очі на пустощі малої дитини, мовив з журливим докором Крейський. — Але після нашої демонстрації таке не повториться. І в цьому весь сенс подій, якщо вже розтлумачувати їх з надокучливою математичною точністю. Принаймні урядові кола не наважаться відверто стати на бік деяких затятих екстремістів. Канцлер знає ціну нашому слову.

— Але АСБР теж не марнує часу, — вкинув обережно Ріхтер!

— Гірше те, що не марнує часу й наш шеф. Мені здається, він готує якусь капость. Тобі ж видніше. Крутишся біля нього… Ну, ну, не ображайся! Я по щирості… Ходять чутки, що Кірхенбом мріє позбутися росіян, і якби йому свій «флегматизованйй водень», то пішов би навіть на розрив з Москвою.

— Гірка істина, Бруно, — підтвердив його припущення Ріхтер. — Треба бути до всього готовим.

Крейський задумався. Треба бути готовим, це вірно. Власне, він давно готовий до найкрутіших поворотів долі. Тиша й спокій ніколи не обманювали його. І добре, що тепер з ним одною дорогою йде його вірний друг — інженер Ріхтер.

— Так, я йду з тобою, — говорить тихо й трохи урочисто Ріхтер, очі його вже дивляться не на блискучий тулуб корабля, а кудись у захмарне, низьке небо. Перед ним немов знову постають картини страхітливого замаху на Подестру.

Небо здається йому чорним і глухим. І в грудях холодно бринить струна рішучості. Немов пробудившись з гіпнотичного сну, він опинився в царстві суворої дійсності.

Друзі піднялися ліфтом на верхній майданчик. Перед ними застиглою лавою сіріло місто. Висота була запаморочлива. Здавалося, вони вже в підхмарній високості, пливуть у далечінь, долають глобальні простори планети.

Ріхтер поторсав металеві поручні.

— Інколи не віриться, що це створено руками людини.

— Не будь скромним! Створено твоєю головою.

— Ні, Бруно, я тільки краплинка в океані людських зусиль, що підвели «Левіафана» з колиски мрій до похмурого неба.

Крейський і собі вдоволено поторсав поручні.

— Велетень! Найбільший корабель усіх часів і всіх епох! — В його словах не було патетики. Він говорив діловим тоном, ніби підсумовував пророблену роботу. — Раніше конструктори боялися великих розмірів. Але наш корабель доводить цілковиту безпідставність цих побоювань. Повітряний простір — необмежений. Повітряні траси — теж безмежні. Розмір практично не має значення для повітряного судна, аби тільки цей розмір давав значний приріст потужності й підйомної сили.

— Ти, Бруно, наче хочеш заднім числом виправдати свої зусилля, — посміхнувся Ріхтер.

— Ні, просто оце зараз, дивлячись на нашого красеня, особливо чітко уявив собі його колосальні переваги, його, так би мовити, революційну суть.

— Ну, звичайно, без революції товариш Крейський ніяк не може обійтися. — Ріхтер мружить очі, на обличчя йому лягає хитрувата посмішка. — «Левіафан» відкриває нову еру революційних перетворень! «Левіафан» — новий крок у майбутнє!

— Я люблю великі слова, Пауль. Вони чимось імпонують моїм мріям про великі справи.

— Ну, хіба що, хіба що! — Ріхтер узяв свого товариша за лікоть, підвів до ліфта. Вони спустилися вниз.

Двоє молодих робітників у кашкетах з довгими козирками пройшли повз інженерів, несучи на плечах важкий синій балон з химерно заплутаною сіткою гумових трубок. Один з них раптом стрівся очима з Ріхтером, весело підморгнув йому і кинув тоненьким, хлопчачим тенорком:

— Несемо ракети середнього радіуса дії, пане інженер!

Товариш щось пробуркотів, і вони прискорили крок.