В'ячеслав Олександрович Астров-Чубенко - Миколаївське небо

Думаю, не відмовиться допомогти. Може, надішле оператора. Може, особисто під’їде. Адже матеріал сенсаційний. «Міліцейський кіднепінг».

— Що-що?

— Так англійці називають викрадення дітей.

— Спасибі, Сашко, — сказала Яна. — Я хочу прилягти, голова щось розболілася.

Я не знав, чи стояв мій старенький диван на старому місці. Можливо, словосполучення «старе місце» взагалі втратило сенс. Як не напружував я зір, розгледіти в темряві мені так нічого і не вдалося. Закусивши губу, я рушив ліворуч. Там, підказував мені невпевнений внутрішній голосок, мав знаходитися диван.

Моя нога торкнулася накритого покривалом пуфика. Коліна ослабли, подих ледь участився — я відчув радість маленької перемоги.

Сівши на диван, я стис рукою краєчок пуфика. Диван був для мене зараз єдиним острівцем статичності в необ’ємному морі розбурханого хаосу. Вкривши Яну колючою верблюжою ковдрою, я приліг поруч з дівчиною і почав ніжно гладити її долоньку.

— Сашко, я не заважаю тобі? Не запитала відразу, вибач.

— Не мели дурниць, — коротко відповів я.

На декілька секунд запанувала тиша.

— Сашко, не мовчи — моторошно!

— Моторошно, — підтвердив я. — Не знаю, Янко, що тобі розповісти. Лякати не хочеться, анекдотів не пам’ятаю. Краще ти.

Дівчина присунулася. Її губи іноді торкалися мочки мого вуха, подих лоскотав:

— Мама за ними пішла. А я… Упала біля дверей і — ні поворухнутися не можу, ні слова сказати. Шок, напевно. Не пам’ятаю, скільки так пролежала. Коли отямилася — до одних сусідів, до інших. Мало кулаки не повідбивала — світло на той час пропало вже. Стукала, стукала — так ніхто і не відчинив. Затаїлися. Вискочила я на вулицю. Бачу, біля школи багаття горять. Придивилася, біля багать — люди в білих балахонах. Думаю, куди тепер бігти? Сопот і Фаля на морі. Денис у нічній…

… Коли я прокинувся, на годиннику було за п’ять друга. Спросоння я ніяк не міг зметикувати, чому нічний небокрай висвітлює денне світило.

Я жахнувся — невже Земля зійшла з орбіти? І лише після цього зрозумів, що за вікном — день, я проспав більше дванадцяти годин.

Яна пішла.

Нестерпно хотілося курити. Я попрямував в кухню, за сигаретами.

Моя квартира виглядала звично. Зникли зайві меблі, повернулися знайомі пропорції. Однак її немов би мимохіть торкнувся безжалісний час. Шпалери вицвіли, стеля була у вогких розводах.

Коли я взяв у руки сигаретну пачку, з неї посипалося сухе біле-коричневе кришиво. Другу пачку розпечатувати я не став. Струснув її, почув шурхіт тютюну і жбурнув у відро для сміття.

Можна було скрутити самокрутку, але робити цього я не став — процедура здалася вкрай принизливої. Я відшукав ключі, закрив квартиру й вийшов у двір. Гроші я залишив дома.

Зовні будинок виглядав дуже дивно. І не тільки він один — увесь мікрорайон. Здавалося, простір витягнули вшир. Багатоповерхівки сплющилися, увійшли в землю. Вони дещо скидалися на середньовічні фортеці. Їхні стіни були в патьоках жирної кіптяви, начебто їх обпалив вогонь велетенського смолоскипа. Вікна витягнулися вгору і були схожі на вузькі засклені бійниці. Вулиця була безлюдною. І головне — тихою.

Мої коліна затремтіли. Я сів, намацавши рукою ослін. Нічні страхи обросли плоттю, світобудову дійсно вразила важка хвороба.

Мені здавалося, що от-от обрушаться небеса і я, нікчемна мураха, не встигнувши навіть скрикнути, загину.

Вітер за ніч наніс піску, який тонким шаром покрив асфальт.

Листя вишень і абрикосів, які росли біля І під’їзду, було буро-зеленими, запиленими. Біля сміттєвого бака лежала гола лялька з і відірваною головою.

З проходу між будинками почулася хода.

Я повернув голову.

Назустріч мені косолапо прямувала молода присадкувата жінка. Це була Ніночка, колишня моя однокласниця і залицяльниця.

Ніночка була одягнена в дивне архаїчне убрання — важке брудно-оранжеве плаття до п’ят і яскраво-жовтий чепець зі спущеним на спину шлейфом. Одяг був не по сезону, тому на вічно зморщеному Ніночкином лобику блищали великі бісерини поту.

— Господи, благослови! — сказала вона, І і я, почувши оглушливий тріск, схопився за голову. Ніночка, яку я знав, гостра на язик, весела й велелюбна, перетворилася в марновірну бабу, на обличчі якої лежала печатка дрімучого неуцтва.

Ніночка грузно присіла поруч. Ослін: жалібно заскрипів, прогнувшись під нею. Вона мовчала, важко дихаючи.

— Ох і кричала, паскуда! — зло промовила Ніночка. — Сльозами обливалася! Зате і коли почали її вогнем палити, по-звіриному заревла. Єпископ її запитує: «Визнаєш, що кров’ю людскою чрево своє насичувала?» А вона, стерво, розсміялася, у горлянці в неї заклекотало! Плюнула. Єпископ від себе плювок відвів. Той на пісок упав, дим від нього пішов. Як глянули, пісок у скляну кульку перетворився. Після цього топити її почали. Завертілася — відчуває, що кінець їй прийшов. Ніхто раніше й подумати не міг, що відьма! Поруч жили ж…

— Почекай, про кого це ти? — перебив я Ніночку. Мені не треба було запитувати — відповідь виявилася страхітливою.

— Про Янку. Смагіну.

Мене зім’яло. Під ліву лопатку невидимі мучителі засунули розпечену спицю, на внутрішній стороні повік затанцювали сині блискавки, легені перехопила судома.

Яна Смагіна. Проспав! Проспав!!!

— … І куди очі дивилися! — продовжувала Ніночка. — Якщо без мужика дитя народжується — насторожитися треба! І куди очі дивилися! Від диявола вона зачала, від диявола! Чого ж він у неї дефективний був?! Хворість, казала, у спадок перейшла. Відомо, від кого спадок такий дістається. Святі батьки вовченя її вчора ще відібрали. А сьогодні вранці її схопили — докумекали, який на ній гріх.

Логіка була жорстокою. Нелюдською.

… До Барона я добирався в розбитому й торохтливому екіпажі. Крізь вкрите павутиною і мохом місто. Його вулиці й проспекти надзвичайно звузилися. Над головою подекуди ще провисали проводи тролейбусної лінії, однак ні тролейбусів, ні автомобілів я не трапив — вони були з іншої епохи.

Асфальт просів. Екіпаж рухався стародавньою бруківкою.

Місто смерділо