Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

Старе, як світ, дводонне, воно підштовхувало мене вперед, спокушало новими віднайденими пазлами таємниці, котру я намагалася розгадати. Але ж одного разу я вже зазнала поразки! Що із цим робити?

— Залишитися тут, у Кам’янці, і слідувати далі, — почула я наче наказ самій собі. — Тоді у тебе не було нікого, хто б тебе підтримав, хто б тобі допоміг! Нікого, кому ти була б цікава як жінка, а не просто як людина, котра щось знає та вміє.

— А зараз хіба є?

— Так.

— Хто?

— Отець Люк...

Я переконана, що іншого імені моя підсвідомість і не могла витягнути назовні. Однак свідомо я не погоджувалася із цим. Отець Люк — не ключ від усіх дверей. Він навіть не чоловік. Він священик, що виник якогось біса на моєму шляху зовсім неочікувано.

Примостившись біля вікна за філіжанкою ранкової кави у затишному «Рейкарці», куди час від часу забігала перед роботою, я продовжила внутрішній діалог сама із собою.

Добре, що сюди можна зайти на каву у будь-який час доби. Моя улюблена рейкарцівська кава з кардамоном, уміло зварена для мене у джезві на гарячому піску, — маленький ранковий ритуал, котрий я завше дозволяла собі у Кам’янці. Вона завжди просвітлювала думки, налаштовувала на робочий лад. Однак не цього разу.

Поява отця Люка у моєму житті збивала мене з пантелику, бентежила, змушувала відчувати те, що у даній ситуації лише заважало рухатися вперед.

— Ти закохалася у нього, дурненька! — говорив мені внутрішній голос. — І він до тебе небайдужий.

— Це неправда! Нехай я, але не він! Він католицький священик. Йому не можна закохуватися! — відповідала я собі. — Сан отця Люка унеможливлює будь-які, навіть платонічні відчуття і з мого, і з його боку.

— Але хіба католицький священик не жива людина? Та й ти... все розумієш, але ж не можеш заперечити того, що він тобі подобається.

Я знала себе. І це був не той випадок, коли закоханість відрощувала тобі за плечима крила. Я закохалася у отця Люка! Яка дурня! Що я собі думаю, дозволяючи такому гніздитися у голові? Ось чому в моїх снах все так чудернацько переплітається, наче має якийсь символізм, наче взаємопов’язане...

Та ось, усупереч моєму сум’яттю, мобільник завібрував. Від несподіванки я мало не впустила філіжанку з кавою. Телефон задзвонив раз, вдруге. Я заніміло подивилася на свій ґаджет. Там висвітилося: «Отець Люк». І я ледве встигла вхопити слухавку, аби відповісти на дзвінок.

— Єпископ Кармеллі не дуже охоче, але дав свій дозвіл, — вікарій говорив швидко, певно, мав небагато часу для розмови. — Ви можете прийти, Едіто, хоч сьогодні по обіді.

Вже на роботі я роздрукувала відскановані документи, котрі він переглядав кілька днів тому в архівному сховищі. Не вдаючись у подробиці, сказала Аллі Матвіївні, що маю справи і потрібно відлучитися з архіву.

Тут, у Старому Місті, все було поряд. Перейти якихось п’ятдесят метрів, — і ось воно, принишкле подвір’я кафедрального костелу. Сонне, безлюдне... Припорошені снігом вічнозелені туї, почорнілі мармурові надгробки... Я поволі обійшла костел, аби дати собі час перед тим, як побачу вікарія, зібратися з думками та помилуватися цією застиглою готичною красою. Колись у Кам’янці було своє католицьке кладовище, не гірше за Личаківське у Львові, із розкішними склепами та мармуровими надгробками. Але у радянські часи його переорали бульдозерами і на кістках звели новий мікрорайон. Все, що польська спільнота зуміла врятувати, перенесла сюди, на територію костелу.

Кілька років тому я вже тут була. Тоді мене вразили дві жіночих статуї. Про себе я охрестила їх Марією та Єлизаветою. Вони видалися мені такими подібними до цих біблійних героїнь! Стояли, розвернуті одна до другої, наче в неспішній бесіді: літня жінка і зовсім молода. Чиї могили увінчували вони колись? І як дивно розпорядилася доля, звівши їх для безкінечної мовчазної розмови у цій кам’яній ніші!

Поруч із головним входом до костелу було розкинуто якийсь навіс. Лише підійшовши ближче, я зрозуміла, що то різдвяний вертеп, — мабуть, той самий, через котрий отець Люк в неділю запізнився на зустріч зі мною. Навісом він видавався лише ззовні, бо всередині я побачила подобу справжньої печери із кам’яним склепінням, а над нею — небо, всипане зорями. На синьому тлі, підчеплені на волосінях, пурхали янголи із золотими сурмами в руках. В імпровізованій печері, наче живі актори, що застигли в очікуванні, коли відкриється театральна завіса, стояли майстерно розмальовані гіпсові фігури Святого Сімейства, вівчарів та волхвів — кожна на своєму місці. Я підступила ближче. Запахло свіжою соломою та хвоєю. В центрі — дерев’яні ясла, в них — немовля Ісус на вишитих пелюшках... Поруч — важкі лави. Можна присісти, наче ти один із учасників дійства, що розгортається у вертепі.

— Саме так усі тут і фотографуються.

Обернулася на знайомий голос і побачила отця Люка у чорній довгій сутані та окулярах, що виглядав із дверей біскупського помешкання. Сутана додавала йому серйозного, академічного вигляду, проте у погляді вікарія світилася радість, наче він зустрів давню знайому.

— Я принесла віддруковані копії документів, котрі Вас зацікавили в архіві, — відповіла я трохи збентежено. А бентежитися було чого. Безглуздість мого вранішнього романтичного настрою стосовно отця Люка тепер була цілком очевидною і невідворотною.

Його погляд швидко ковзнув по мені.

— Добре, що Ви прийшли, Едіто!

Він впустив мене поперед себе, і я опинилася у передпокої старовинного біскупського помешкання. Побачила оббиті дерев’яними панелями стіни,