Джозеф Хеллер - Пастка на дурнів

власні діти або батьки, нікого не знищували нещадні природні катаклізми. Тут годилося коректно, по-джентльменськи зійти кров’ю на операційному столі або без зайвих балачок сконати у кисневому боксі. Тут ніхто не грав із смертю в якісь мудровані піжмурки чи в кота-мишку, як це водилося за межами шпиталю. Тут нікому не загрожували згубні поводі і смертельні засухи. Діти тут не попадали під грузовики, переходячи вулицю, не вмирали від задухи в колисці або в холодильнику. Тут нікого не закатовували до смерті, ніхто не сунув голови в духовку газової плити, попередньо увімкнувши газ, не кидався під колеса поїздів підземки і не виплигував з вікон готелів, щоб полинути до землі з прискоренням тридцять футів на секунду у квадраті і привселюдно гепнутися з гидотним «плюх» на бруківку, мов альпаховий мішок з суничним морозивом, і не здихав на очах у всіх, стікаючи кров’ю, неприродно вивернувши рожеві п’ятки.

З огляду на все це Йоссар’ян волів краще залишатись у шпиталі, хоча й тут були свої проблеми. Медичний персонал дратував його своєю ретельністю, шпитальні порядки (коли б він їх дотримувався!) були геть нестерпні, а начальство занадто причепливе. Та оскільки шпиталь призначався для недужих, Йоссар’ян не завжди міг сподіватись на приємне й цікаве сусідство, і з розвагами тут було не густо. Хіть-не-хіть, а Йоссар’янові довелося визнати, що, скільки точиться ця війна, шпиталі дедалі підупадають, а наближення їх до лінії фронту зовсім уже негативно позначається на добірності товариства. Якщо шпиталь знаходився в зоні боїв, усі наслідки воєнної кон’юнктури давалися взнаки незабарно. Одне слово, що глибше поринав Йоссар’ян у війну, то більше навкруги ставало справжніх недужих, — аж поки поруч із ним опинився цього разу той загорнутий у біле вояк, який мало чим відрізнявся від трупа, а невдовзі й зовсім став трупом.

Вояк у білому складався як такий із марлі, гіпсу й термометра. Термометр правив йому за єдину прикрасу, якою двічі на день, уранці та під вечір, сестра Занудер або сестра Качкіт оздоблювали чорну дірку в цьому коконі над тим місцем, де у вояка мав бути рот, і одного дня сестра Занудер, глянувши на термометр, виявила, що вояк помер. Пізніше, повертаючись гадкою назад, Йоссар’ян схилявся до думки, що справжнім убивцем вояка в білому була саме сестра Занудер, а зовсім не той балакучий Техасець, як усі гадали. Коли б їй раптом не спало на думку глянути на термометр, а тоді доповідати про свої спостереження, то вояк у білому міг би спокійнісінько лежати там донесхочу, замурований од п’яток до тім’я у той гіпсово-марлевий панцир, із задертими догори двома однаково негнучкими химерними ногами й прямовисно піднятими негнучкими химерними руками, а всі ті чотири геть непотрібні йому масивні кінцівки були прив’язані сталевим тросом до чотирьох довжелезних свинцевих противаг, що чорними гирями звисали над ним від прибитих до стелі блоків. Можливо, таке існування і не скидалось на повнокровне життя, та іншого в нього не було, і сестра Занудер, на думку Йоссар’яна, навряд чи мала повноваження урвати його.

Вояк у білому нагадував великий продірявлений рулон бинта або якийсь уламок портового молу, з якого стирчить кривий шматок арматури. Його підсунули їм потай, серед ночі, і вранці всі мешканці палати, крім Техасця, сахнулись від новоприбулого, відчувши водночас жалість і відразу. Ображені старожили палати з’юрмилися в найдальшому кутку й довго обмовляли тихими, злими голосами цього непрошеного гостя, чия обурлива поява так грубо нагадала їм про огидну дійсність, яку вони воліли б забути. Найбільше їх лякало, що він ось-ось почне стогнати.

— Не знаю, що й робити, коли він раптом застогне, — бідкався жвавий юний льотчик-винищувач із рудуватими вусиками. — Адже його не зупиниш… Він стогнатиме і день, і ніч! Годинника ж у нього немає.

Та за весь час перебування в палаті вояк у білому не видав жодного звуку. Чорна рвана дірка в горішній частині білої шкаралупи не ховала нічого схожого на губи, зуби, ясна чи язик. Про це доповів душка Техасець, єдиний, хто наважувався підійти до білого панцира й зазирнути в ту дірку; він підходив до дірки по кілька разів на день, бо йому кортіло з цим бідолахою побалакати про те, як добре було б, якби добропристойні люди мали на виборах додаткові голоси. Він починав кожну розмову з одного й того ж бадьорого привітання:

— Ну, що скажеш, друзяко? Які новини?

Решта мешканців палати — всі, як один, у казенних брунатних плисових халатах поверх линялих облізлих піжам — уникали їх обох. Усіх пойняла похмура цікавість: що ж воно за один, отой сповитий у біле вояк, ізвідки він узявся і на що він буде схожий, якщо раптом зняти шкаралупу.

— У нього все гаразд, хлопці,— повідомляв бадьорий Техасець після кожного з тих своїх дружніх візитів. — Там, під шкаралупою, він такий же, як і ми з вами. Просто він трохи соромиться, йому ніяково, бо він нікого тут не знає, ще й говорити не може. Ви б краще по черзі підійшли до нього й познайомилися. Їй-бо, він вас не вкусить.

— Що ти мелеш, хай тобі грець! — не витримав Данбар. — Невже ти гадаєш, що він тебе розуміє?

— Авжеж, розуміє. Він не такий дурний, як вам здається. З ним усе гаразд.

— Він хоч чує, що ти там базікаєш?

— Ну, чує чи не чує, цього я вам не скажу. Але я певний, що він чудово все розуміє.

— Там, під тією діркою, хоч ворушиться що-небудь?

— Що за дурне запитання? — занепокоївся Техасець.

— То звідки ж ти знаєш, що він дихає, коли там навіть нічого не ворушиться?

— А звідки ти знаєш, що це він — а не вона?

— Йому вату хоч поклали на очі, перш ніж отак оповити?

— А він хоч раз поворухнув якимось пальцем?

Ці запитання спантеличували Техасця.

— Ну що за дурні розмови? Ви, мабуть, хлопці, того — показилися, абощо! Ніж оце патякати, краще б чемненько підійшли до нього й познайомилися. Слово честі, він славний хлопчина.

Та, як на їхній погляд, вояк у білому скидався більше на стерилізовану, туго напхану мумію, аніж на славного хлопчину. Завдяки турботам сестер Качкіт та Занудер, він був завжди вбраний, як лялечка. Озброївшись невеличким віником, вони кожного дня ретельно обмітали йому бинти, а далі акуратно обмивали закуті в гіпс руки, ноги, плечі, тулуб теплою мильною водою. Спеціальною пастою з круглої жерстяної баночки вони майже до блиску надраювали коротку цинкову трубку, що стирчала з гіпсової плити на його стегнах. Вологими посудними рушниками