Андрій Юрійович Курков - Лагідний янгол смерті

метушилися люди у військовій формі. Через яскравість освітлення мені нічого не було видно за межами майданчика: ні моря, ні виноградників. Ми наче потрапили в шлюз, з усіх боків замкнутий світлом.

Минуло не менше години, поки військові дісталися нашого вагона. До цього часу ми вже збагнули, що потяг стояв на кордоні — збоку від нашого вагона за двома рядами рейок на довгому щиті було написано: «Ласкаво просимо до Азербайджану». Я подумав, що доречніше було би написати на щиті: «Щасливої дороги!» Це побажання було універсальнішим і пасувало для гостей так само, як і для тих, хто вже погостював.

— Гей, виходьте! — гукнув до нас військовий, який підійшов до вагона. — Митниця!

Ми з Петром вийшли. Петро прихопив із собою документи на пісок.

Митник простягнув руку — і відразу ж отримав від Петра супровідні папери. Побіжно передивившись їх, він перевів питальний погляд на наші обличчя, помовчав. Потім підсміхнувся. Посмішка наче вивернула навиворіт вираз його обличчя. Одразу стало зрозуміло, що розмовляти з ним буде важко, бо до посмішки він мав значно привітніший вигляд.

— То як, «Каракум ЛТД»? — глузливо запитав азербайджанець, усе ще тримаючи натягнуту посмішку. — Який збір платитимемо? З оглядом чи без?

Ми з Петром перезирнулися.

— А яка різниця? — запитав Петро.

— З оглядом дешевше — триста доларів, але, самі розумієте, все доведеться перевернути, розпакувати... А без огляду — п’ятсот.

— Але у нас тільки пісок... — промовив я і миттю пошкодував про сказане.

— Пісок? Із Казахстану в Україну? — посмішка азербайджанця розтягнулася майже до вух. — Слухай, у вас там пісок закінчився, да? Казки розказуєш?.. Ми ваш пісок по піщинці оглянемо — рік тут стоятимете!

— Усе гаразд, усе гаразд... — Петро підняв долоню, зупиняючи митника. — Заплатимо без огляду.

Мені здалося, що азербайджанець навіть засмутився, наче він тільки-но збирався добряче поверещати, поставити нас на місце, а ми вже здалися, ручки підняли і готові виконати всі його побажання.

— Добре, — після хвилинної паузи, прибравши посмішку з обличчя, сказав він Петру. — Неси збір.

Доки Петра не було, митник із цікавістю розглядав пов’язку на моїй голові.

— Що, з полиці впав? — запитав він, знову посміхнувшись.

— Так.

— Треба обережно їздити, це тобі не СВ.

Я кивнув, боячись, що якщо знову щось скажу — збір може вирости.

Нарешті, коли ми видали митнику п’ятсот доларів і зачекали кілька хвилин, доки він їх тричі перерахував, ми повернулися до купе.

Мовчки сиділи. Чекали, що потяг рушить. Попереду нас було ще вагонів двадцять, і ми чули уривками розмову російською мовою. Видно, ми були далеко не єдиними, хто супроводжував вантаж у цьому потязі.

— Він далебі й паспортів не перевірив! — здивовано промовив Петро.

— Ми ж заплатили за «без огляду», — відповів я. — Він і в купе не зайшов, і з нашими красунями не познайомився.

— Це й слава Богу, — видихнув Петро.

«Цьому митнику і на думку спасти не могло, що з нами їдуть жінки», — подумав я.

59

Потяг рухався повільно. За вікном, що не зачинялося, тривала ніч. Азербайджан лишився позаду, і ми знову лежали на своїх полицях, очікуючи на ранок. Спати не хотілося, і я час від часу звішувався зі своєї верхньої полиці й зазирав у вікно. Інколи мій погляд вихоплював із темряви південної ночі далекий вогник корабля чи шхуни. Вогники ніби надавали моїм думкам якоїсь романтичної енергії. Це була енергія сну, а не бадьорості. І зрештою я заснув з усмішкою полегкості на обличчі. Я її відчував, цю усмішку. І знову мені снився химерний сон, у якому я був українцем, тільки тепер уже не героєм, а шарпаком, який утік із турецького полону. Ішов уздовж болгарського берега, зриваючи на ходу китиці дикого винограду. Потім приєднався до циганського табору та разом із ним дістався до Буковини, допомагаючи циганам красти коней і залізом, розпеченим на вогнищі багаття, випалювати тавра господарів. Дивний був сон, але ще дивнішим було те, що вві сні всі: і болгари, і цигани, і я сам, — розмовляли красивою, літературною українською мовою, наче ми всі були персонажами якогось роману.

Коли вже прокинувся, ще з півгодини лежав на спині і думав: «Чи ж не близьке сусідство з нашим піском породжує такі химерні сни?»

А за вікном уже піднімалося сонце, і знову між нами і морем повільно пропливали виноградники.

— Дивина, — зітхнув Петро. — Ми все їдемо і їдемо, й не знаємо: що там, з іншого боку вагона? Там мають бути гори, а ми їх не бачимо...

Зранку доїдали вже підсохлий лаваш, запиваючи його чаєм. Настрій у всіх був бадьорий, наче найгірше залишилося позаду.

По сніданку Галя зняла з моєї голови пов'язку. Оглянула садно, сказала, що все гаразд. Знята пов'язка полетіла у вікно.

— Ти знаєш, — Петро нахилився над столом ближче до мене. — Мені чудернацький сон наснився, про Шевченка, але російською мовою... Начебто він загубив якийсь ключик і потім шукав його, шукав, довго нишпорив...

Видко, вираз мого обличчя здався Петру більш ніж дивним. Я дійсно закусив губу й примружився, провівши паралель між українською мовою, яка пробралася до мого сновидіння, і Шевченком, який заговорив російською у сні Петра. До того ж пригадався і золотий ключик, який знайшовся в піску, а тепер лежав у кишені рюкзака.

Петро розтулив рота і ще ближче підсунувся вперед, наче збираючись щось сказати. Але, перечекавши хвилинну паузу і не зводячи з мене примруженого уважного погляду, він запитав:

— А що тебе так приголомшило?

Я усміхнувся.

— А мені останні сни українською снилися, і сам я по-українському в них говорив.

Петро знизав плечима.

— То й що? — запитав він, випроставши спину й кинувши швидкий погляд на Галю, яка сиділа поруч. — Мені малечею снилося, що я вкупі з «бітлами» по-англійському співаю і теревеню з ними англійською. А в школі я німецьку вивчав... Це ж допіру сни.

— Сни, — погодився я.

— А мені теж сни російською у дитинстві снилися, — приєдналася до нашої розмови Гуля.

— Це тому, що у вас у Казахстані забагато москалів, — сказав Петро.

— Петю! — Галя з докором поглянула на свого чорновусого.

— Їх усюди забагато, — додав Петро. Певно, вирішив, що цим доповненням пом’якшить сенс сказаного.

Мене раптом почав розбирати сміх.