Пітер Хьог - Тиша

іноді міцною, немов борець. Але завжди, коли вона торкалась його, він чув землю — землю і море.

— А де у всьому цьому ми? — спитала вона. — Ми з тобою?

— Коли ти поруч, — пояснив він, — регулювання гучності перестає працювати. І у мене виникає бажання втекти.

Вона мовчала. Ліс мовчав. Вітер затих. Поняття «штучна пауза» не чуже для Всевишньої.

— Мені теж страшнувато, — сказала вона. — Може, втечемо разом?

Він чекав. Їй було дано перший шанс для того, аби все чесно розповісти, щойно в неї була ця можливість — і ось її вже згаяно.

— Коли тобі дванадцять років, — продовжував він, — чи шістнадцять, чи дев’ятнадцять, і ти на власному досвіді засвоїв, що наше життя повне ілюзій, що світ насправді складається не з матерії, а із звуків, — це не так уже легко. Кому про це можна розповісти? У середині сімдесятих. Чудово розуміючи, що ніхто інший в радіусі трьох тисяч кілометрів тебе не почує. У результаті ти почуваєшся самотнім. Виникає якась суміш самотності і манії величі. Ясно, що тебе ніхто не зрозуміє. Не зрозуміють родичі. Не зрозуміють друзі-артисти. Священики. Лікарі. Жоден з мудреців. Ніхто. А проте ти шукаєш.

Вона сиділа зовсім тихо. Можливо, вона відчула, що ось зараз це буде сказано. У неї з’явився другий шанс, він чув це, але вона і його спалила. На мить виникла відкритість, але одразу ж усе зникло.

— Циркові артисти — люди віруючі, — вів далі він. — Глибоко релігійні — як цигани чи моряки. Можливо, тому, що вони весь час ризикують життям. Може, тому, що вони завжди в дорозі. А може, тому, що їх робота пов’язана з ілюзіями. Щовечора ти розгортаєш дійсність, супроводжуючи її музикою, виставляєш її на манежі, а потім знову згортаєш і відносиш геть. Коли ти зробив це п’ять тисяч разів, починаєш підозрювати, що весь цей світ — якийсь міраж. Що незалежно від того, наскільки ти любиш іншу людину, жінку, дитину, все одно цю людину рано чи пізно винесуть з манежу і вона згниє. А якщо вже бути цілком чесним, то й зараз можна помітити, що всі ми — вже зараз — трохи смердимо. Тож знаходиш собі якогось бога. У серці будь-якого артиста живе смуток, порожнеча, що нагадує Всевишню. А данська церква не надто придатна, єдина, хто серйозно сприймає релігійний досвід, так це «Внутрішня місія»[62], — але вони не люблять цирк. Отож деякі з циркових артистів створюють собі власну релігію, як, наприклад, мій батько, він віруючий атеїст і пишається цим. Решта користуються однією з двох утіх: Католицькою церквою на Бредґаде або ж Східною церквою. Мати брала мене із собою до церкви Олександра Невського. Ми розмовляли там з якоюсь жінкою. Жінка була в церковному одіянні. Мати розповіла їй, що батько пішов з цирку і попросив, аби вона теж пішла, але вона не знає, як їй вчинити. Мені було не більше восьми років, а проте я точно знав, що мала відповісти та жінка, але вона відповіла інакше. Вона промовила лише одну фразу: «Я сама дуже люблю цирк». Ми просиділи там, напевно, ще хвилин десять — у цілковитій тиші. Потім ми пішли. Коли мені було дев’ятнадцять і мені було погано, я написав їй.

Він замовк, ця мовчанка була останнім шансом для Стіне. У казках і в цій так званій дійсності завжди даються три спроби. Мить настала — і ось її вже згаяно.

Він дістав складеного листа й поклав його на лавку.

— Її звали мати Рабія, — сказав він, — я зібрав відомості й дізнався, що вона — дияконеса й ігуменя монастиря. Я їй написав. У тому листі я вперше розповів іншій людині те, що я розповів тобі сьогодні. Прочитай це вголос.

Вона не рушила з місця. Він підвівся.

— Я забув свої окуляри, — сказав він, — але як і раніше пам’ятаю все напам’ять. Лист починається так: «Кожній людині Всевишня визначила свою тональність, і я — клоун Каспер Кроне — перебуваю в тій складній ситуації, що я її чую».

Я написав цього листа тринадцять років тому, у мене не збереглося копії. Сьогодні вранці я знову побачив його. У твоїй квартирі. Я так і думав, що знайду його там. Тому й поїхав туди.

— Вона відповіла тобі, — сказала Стіне. — Мати Рабія відповіла тобі. Чому ти ніяк не відреагував на відповідь?

Він рухався навколо неї по щораз вужчій спіралі, — і ось він підійшов до неї впритул. Схопив її за плечі.

— Це я питаю, — прошепотів він. — Звідки у тебе лист?

— Відпусти мене, будь ласка.

Голос її був хрипкий, мирний, прохальний.

Він натиснув усім тілом, вона змушена була стати навколішки.

— Ти про все дізнаєшся, — промовила вона. — Але не зараз.

— Ні, зараз, — сказав він.

— У минулому мені довелося де з чим зіткнутися, — відповіла вона. — Це пов’язано з чоловіками й насильством. Нічого гарного. Мені дуже страшно.

Її обличчя стало сірим. І дуже втомленим.

Він здавив її сильніше. Щось невідоме йому заволоділо ним — він уже більше не належав собі.

— Розкажи про лист, — наполягав він.

Він завжди недооцінював її фізичну силу. Вона вдарила його ногою, стоячи навколішках, витягнувши ногу, збоку по гомілці. Удар був такий сильний, що спочатку не відчувалося болю — лише оніміння. Ноги у нього підігнулися. У дитинстві вона лазила по деревах і гралася з хлопчиськами — він чув це. Вона схопила його руки під час падіння — у результаті він не зміг виставити їх перед собою. Він ударився об землю плечем, як велосипедисти і циркові артисти, щоб уберегти голову. І почув, як з тріском гілки ясена ламається його ключиця.

Він трохи підвівся і кинувся вперед з лежачого положення. Вхопився за її щиколотку й підтягнувся. Поповз за нею, поки вони опинилися поруч.

— Те, що ти знайшла мене, — сказав він, — на березі, це не була випадковість. Я — частина якогось великого плану, тобі від мене щось треба.

Він стиснув її щелепу. Його пальці натискали на нервові вузли за щелепними м’язами.

— Моя головна психологічна травма, — сказав він, — полягає в тому, що я не можу покластися на жінок. Жінкам завжди треба ще чогось, крім любові. Чи твого тіла. Чи твоєї слави. Чи грошей.

Вона вивільнила голову.

— Я рада, що мені не треба це більше приховувати, — сказала вона. — Що вся справа у твоєму тілі.

Він знову стиснув їй щелепу.

— Тут щось іще не так, — продовжував він. — Ти зайшла надто далеко. Зіграла виставу, яка тяглася аж