Володимир Кузнєцов - Закоłот. Невимовні культи

Та перш ніж її політ завершився, дверцята м’яко розійшлися. Кассандра влетіла в темний отвір, опинившись у звичному переплетінні проходів та майданчиків, люків і технічних трас. Двері за нею зачинилися — саме тоді, коли знову пролунав постріл. Тільки цього разу музика не вибухнула, лишилася рівною. Він не влучив. Кішка, якимось чином уникнувши залпу, пішла.

Роззирнувшись, Кассандра відштовхнулася та рушила тунелем, що йшов майже вертикально вгору, в напрямку корабельної осі. Вона не знала планування цього сектору й не орієнтувалася за маркуванням, не розуміла навіть загального призначення. Можна було б дістатися стаціонарного терміналу, спробувати синхронізувати власний чип. Це навряд чи вдалося б за звичайної ситуації, бо цілком вирішувалося ієрархією повноважень, але зараз… Хтось зв’язався з нею та відкрив їй двері, тож…

Кассандра зупинилася, замислившись. Хто цей невідомий, що говорить із нею? Навіщо він спрямовує її? Чому кішка чекала, поки вона залишить габ?

Материнський корабель, в часи Старої Імперії названий «Щасливим Журавлем», відповідав дівчині тисячею мертвих голосів — скреготом пласталі, тріском електричних розрядів на пошкоджених енерготрасах, сичанням понівечених атмосферних устатковин. Затверділі цятки крові, маленькі темно-червоні кульки, пролітали повз неї. Чорні язики гару здіймалися ґратчастими переділками.

Дівчина струснула головою, позбуваючись задушливих, важких відлунь кошачої музики. Треба рухатися. Принаймні до найближчого терміналу. Коли не розумієш своєї головної мети, зосередься на поточній, на тій, яку здатна досягти. Можливо, з терміналу вдасться зв’язатися з тим голосом… чи дізнатися більше про божевілля, що оточувало її.

II

Іва Боген спостерігала, як групуються загони, готуючись розпочати штурм третього сектору, останнього, що його майже повністю утримували лоялісти. Решта, не маючи загального командування після загибелі капітана Декарта і метаморфози адмірала Окіти Содзі, поступово виявлялися й знищувалися. Якщо й лишалися на борту вірні собаки імперії, то загонами в три-п’ять бійців, не більше — перешкоди на рівні статистичної похибки, особливо враховуючи загальний стан корабля. Шанс, що хтось із культистів постраждає від декомпресії чи вогню, був куди реальніший, ніж смерть у бойовому зіткненні. Взагалі, культи зараз навіть не переймалися цією проблемою, бо до неї долучилися вампіри. Вони пересувалися кораблем з неймовірною швидкістю та знаходили недобитків наче за запахом. По собі ж лишали саму циндру — для цього, на відміну від культистів, ритуал їм був не потрібен.

З третім сектором справи були інші. Один з найменших за розмірами, він містив святилище Ґаґантоа, полоненого бога — а тому мав дуже обмежену кількість точок доступу та внутрішні системи високої автономності. Там також перебували капелани, які, на відміну від окульт-техніків та інженерів, мали досвід індивідуальних окультних практик. Вони запечатали всі точки входу до сектору й намагалися капостити на відстані. Проте шанси зупинити атаку на чолі бодай з трійкою Вогняних вампірів були доволі примарними. Все, що наразі дозволяло їм утримувати позиції — це надійно заблоковані входи та осередки спротиву в інших частинах корабля, які відволікали увагу основної ударної сили заколоту.

Істота, що раніше була лейтенантом Служби Флотської Безпеки Івою Боген, невдоволено відійшла від терміналу. Катастрофа з НРІ була найпотужнішим ударом, який спромоглися завдати лоялісти. Ба більше — найнесподіванішим. Через втрату розподіленого інтелекту «Сінано» перетворився на понівечений кістяк, який аварійні системи та постійна робота операторів на місцях насилу втримували від повного колапсу. Відновити роботу НРІ без довготривалого ремонту на орбітальних корабельнях було неможливо, тож потрібно було й далі керувати ним у мануальному режимі. І вона зовсім не уявляла, в яких межах це взагалі можливо.

— Неможливо, любистку. Первісна конструкція не передбачала автоматизації, яку надав НРІ, але попередня система керування була повністю демонтована ще за часів мі-го, і нині від неї лишилися хіба випадкові локальні релікти. Насправді, сатурніанська кішка, яку пастухи-хрестоносці полонили на Місяці, була єдиною можливістю в прийнятні строки повернути цей трухлявий кістяк до лав. Ті ж локальні системи, що були змонтовані пізніше, передбачають аварійний режим ручного керування, але для цього знадобиться набагато більше людей, ніж ви маєте наразі. До того ж вони мають бути кваліфікованими фахівцями. А скільки з твоїх людей можуть похвалитися великим досвідом служби на флоті?

Боген голосно вилаялася, змусивши охоронця-космопіха озирнутися на неї. Хлопчина й без того перебував на межі нервового зриву — що загалом було й не дивно, враховуючи, що він усе ще лишався «незайманим». Але вся наявна циндра зараз була потрібна для штурму, тож доводилося миритися з цією нервовістю.

Іва Боген розвернулася до нього — потвора два з половиною метри на зріст, з тілом, вкритим химерними вогняними наривами — плямами жару, що курилися на тілі прозорим димом, але жодним чином не впливали на матерію вже за кільканадцять міліметрів від себе. Замість носа на її обличчі було щось схоже на кратер вулкана, що струменів розпеченим газом; третина скальпа вирувала блідо-блакитним полум’ям. Навколо рук і ніг закрученими спіральними орбітами кружляли, як сателіти, згустки гарячої плазми. Де-не-де вогняні язики поводилися, наче живі — довгасті мацаки, які щосили намагаються випростатися назовні.

Навіть у цупких обладунках було помітно, що космопіх тремтить від жаху.

— Чого ти, шмаркля кривава, витріщаєшся на мене? Каос тя жери, вилупку марсіянський… — нараз вона замовкла, зціпивши від болю зуби.

Біль… навряд це можна було назвати болем — порівняно з тим, що вона зараз відчувала. Вогонь пожирав її зсередини, вона кожною своєю клітиною відчувала, як він поволі поширюється — і як на заваді йому стає ця клята хвойда.

— Weg von mir… Weg von mir! Weg von mir!!! — слова самі зірвалися з обпалених губ. Іва обхопила голову руками, захиталася, опершись на панель терміналу.

— …du weißt ich kann nicht. Es ist nicht meine Schuld. Jetzt sind wir eins.

І знову в очах двоїлося, бракувало сил розділяти, відокремлювати… Бріджит О’Шонессі тихо застогнала, підводячись на руках в темному, вкритому кіптявою закутку. Вогняний шторм бився в стінках черепа, випалюючи думки, не дозволяючи зосередитися. Тримаючись за виступи, чорні й масні від нагару, вона так-сяк випросталася. Навіть у штучній, майже невідчутній гравітації «Сінано» вона була надто слабкою, щоб упевнено триматися на рівних. Рана в животі вже не кривавила, але наслідки її давалися взнаки дедалі відчутніше. Нівроку… сил їй вистачить, вона знала це. Роззирнувшись, Брідж усміхнулася сама до себе. Здається, вже близько. Що ж, непогано.

Вона майже нічого не бачила й нічого не чула. Пісня була її єдиним орієнтиром — відчуваючи, як вона змінюється, як тече простором-часом, Брідж мала лише слідувати за її