Зінаїда Костянтинівна Шишова - Велике плавання

частку витрат, озброєння своїх загонів і постачання їх у дорозі. Ще до того, як пан переїхав з Берселони в Кадіс, бажаючих вирушити з ним було понад дві тисячі п'ятсот чоловік.

Для майбутньої експедиції в Кадісі готували вже цілий флот з сімнадцяти суден, причому були спеціально збудовані невеликі караки[91], які неглибоко осідали у воді і призначалися для берегової розвідки.

Герцог Медіна-Сідонія надав адміралові у розпорядження позику — п'ять мільйонів мараведі, а королева задля цього обернула на гроші золото і коштовності, конфісковані у маврів і євреїв, але навіть цих величезних грошей виявилось замало, щоб покрити всі попередні витрати. І, як ширилися чутки, людей, що побували вже на суді святої інквізиції і були виправдані нею, знову запроторювали до в'язниць і спалювали на вогнищах, а їхнє майно переходило в королівську шкатулку. Добре, що гроші не пахнуть, інакше всі ці мільйони тхнули б кров'ю і смаленим м'ясом.

Щоб управляти справами експедиції, було створено спеціальну раду у справах Індії на чолі з Хуаном Родріго де Фонсеком.

Пан нарешті дозволив мені вирушити в Геную — побачитися з синьйором Томазо.

Я так був стомлений незвичним мені блиском двору і безперервними святами, що їх влаштовували на честь адмірала, що залюбки ступив на хистку палубу фелуки.

Я згадав слова адмірала, сказані мені, коли ми познайомились: «Я буду перший, хто здійснив таку подорож, і на тебе також впаде відблиск моєї слави».

Так воно і сталося насправді. Ще в Барселоні до мене підходили молоді дворянські фертики, які виявляли бажання подружитися зі мною, а в Кадісі мені це вже почало навіть набридати.

Я певен, що іншим часом вони з презирством поставилися б до моїх зашкарублих рук і скромного вбрання, але зараз на мені справді лежав відблиск адміралової слави.

Я жалкував, що зі мною не було мого любого друга Орніччо, який краще від мене зумів би віднадити цих нероб.

На фелуці, дізнавшись, що я з адміралового почту, до мене також неодноразово зверталися з розпитами. Але тут це були свої люди — матроси. Я годинами розповідав їм про наше плавання і, мабуть, збентежив не одного сміливця. Тут, на фелуці, мене почали опосідати найрізноманітніші сумніви.

Ще в Барселоні синьйор Маріо так сказав про пана: «Він, як ніхто, гідний слави і пошани. Але він співає, як соловей, і, як соловей, сам зачаровується своїми піснями. Я боюсь цього». Хоч секретар і не розтлумачив мені сенсу фрази, я зрозумів його без пояснень.

Здійснивши видатну за сміливістю подорож, ризикнувши вирушити в море Пітьми і перепливти саргассові водорості, відкривши нові острови і досягнувши, слід гадати, берегів таємничого Катаю, адмірал вже одним цим прославив своє ім'я в уяві сучасників і в пам'яті нащадків.

Але цього йому здалося мало. Він сам своїми оповідями про скарби щойно відкритих країн затьмарив розум монархів і звів нанівець свої справжні заслуги. Блиск і дзвін золота засліпив і оглушив монархів, і вони вже не могли міркувати про щось інше…

Зайнятий розмовою з матросами або охоплений своїми сумними роздумами, я так і не помітив, як, поминувши всі середземноморські порти, наш корабель почав наближатися до Генуї.

У приміщенні для пасажирів була надмірна задуха, і я, як і інші мандрівники, розташувався на палубі. Матрос, що подружився зі мною у дорозі, показав мені чоловіка у синьому плащі.

— Бачиш ти цього високого? — прошепотів він мені на вухо. — Це фіскал[92] святої інквізиції. Він марно не вирушив би в цю подорож: без сумніву, він когось вистежує.

Я зацікавлено глянув на велетня у синьому плащі.

— Було б краще, якби він був менший на зріст, бо він надто звертає на себе увагу, — сказав я. — Людина, яка побуває в його лапах, потім впізнає його в будь-якому вбранні.

— Людині, яка побуває у нього в лапах, — обізвався матрос, — уже не доведеться його впізнавати вдруге.

Підстеливши плаща, я ліг на палубі й почав спостерігати зорі й пригадувати свою першу подорож до Генуї.

Несподівано чиясь тиха розмова привернула мою увагу.

— Чи не помиляєшся ти, Хуаното? — спитав хтось пошепки. — Якщо ти схибиш, дзуськи матимеш нагороду. Я тобі навіть не поверну грошей за проїзд від Кадіса до Венеції. А там є чим поживитися: як мені відомо, він все своє майно обернув на коштовності і везе їх з собою у сундучку.

— Я не помиляюсь, кабальєро[93], — відповів другий. — Ви бачили, як я спритно вистежив його вчора?

Мене зацікавила ця нічна розмова, і я тихенько виглянув з-за щогли. Той, котрого називали Хуаното, був низький, кремезний чолов'яга, що весь час сновигав по палубі і надокучав мандрівникам своїми розмовами. Другий був велетень у синьому плащі, якого Хуаното величав кабальєро. Це ставало вже зовсім цікавим. Обережно підсунувшись, я влаштувався зручніше і приготувався слухати далі.

— Ти кажеш про пригоду з яблуками? — спитав кабальєро презирливо. — Ти займаєшся дрібницями.

— Це не дрібниці, — наполягав Хуаното. — Коли я частував усіх яблуками, кидаючи їх з кошика, він машинально розвів коліна, бо він мавр і звик до довгополого вбрання.

— Дурниці! — сказав кабальєро. — Так ти не заробиш ані копійки.

— Це не все, — поквапився відповісти Хуаното. — Після цього я почав спостерігати за ним далі. Я помітив, що він завжди миє руки перед їдою, наче ми перебуваємо не в морі, а серед курного степу. На вечірній і ранковій зорі він обов'язково повертає обличчя на схід і якщо не шепоче своїх чаклунських молитов, то лише тому, що я весь час стовбичу біля