Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

— А як тій книзі на титул? — спитав Дон Кіхот.

— "Життя Хінеса де Пасамонте",— відповів Хінес.

— І вона вже закінчена? — допитувався Дон Кіхот.

— Як же вона може бути закінчена,— сказав Хінес,— коли моє життя ще не скінчилось? В ній воно описане од самого народження й до тої хвилі, коли мене востаннє засуджено до галер.

— То ви вже там і передніше бували? — спитав Дон Кіхот.

— Атож,— відповів Хінес,— довелося вже служити Богові й королю аж чотири роки, скуштував я і сухарів казенних, і карбачів. Що знов туди йду, не страшно: се добра нагода книгу дописати, бо зосталось іще чималенько. На гишпанських галерах гулящого часу випадає подостатком, а на обміркування мені не так-то й багато треба, бо я свій матер'ял напам'ять знаю.

— Та ти, я бачу, завзятий,— зауважив Дон Кіхот.

— І нещасливий,— додав Хінес,— бо так уже повелось, що талановитих людей усюди безталання переслідує.

— Скажи краще тумановитих,— обізвався комісар.

— Я казав уже вам, пане комісаре, щоб ви не дуже той,— огризнувся Пасамонте.— Не на те вам начальство жезла в руки дало, щоб ви з бідних кайданників знущались, а на те, щоб провадили нас, куди велить його королівська милость. Як же знов своє почнете, то, їй-Богу... Словом, як білизна попереться, все одно давні плями знати буде. Отож помовчім краще і будьмо чемні, то всім воно на добро вийде. І гайда в дорогу — потеревенили трохи, ну й годі.

Почувши ті похвалки, комісар замахнувся на Хінеса жезлом, але Дон Кіхот став між ними й попросив не кривдити горопаху; у кого, мовляв, руки зв'язані, нехай уже дасть трохи волі хоч язикові. Тоді, звертаючись до всього кайданницького гурту, промовив:

— З усього, що я тут чув, миле моє браття, я можу зробити висновок, що хоч вас засуджено за ваші переступи, та кара, яку вам призначили, не дуже вам припала до вподоби і ви йдете відбувати її без [128] жодної охоти, більше того, проти вашої волі. А дехто з вас у цю халепу, може, й не зовсім по правді потрапив: одному витерпу не стало на муках, другому забракло грошей, третьому оборонця, четвертому попався не суддя, а кривосудець. Такі ото думки облягли мою голову; вони спонукають, примушують і наглять мене спевнити над вами ту місію, що для неї небо послало мене на сей світ і заради якої я вступив у рицарський орден, до котрого належу, і обрікся захищати скривджених і обороняти слабосильних од утисків потужних і можних. Знаючи, проте, що обачність велить нам діяти добром там, де можна уникнути зла, хочу я попросити сих вартовиків ваших і самого пана комісара, щоб вони з ласки своєї розв'язали вас і розпустили з Богом, королю ж, гадаю, знайдеться і без них досить пригідних слуг, бо то, на мою думку, річ надто жорстока й несправедлива — повертати в рабство тих, що їх Бог і природа вольними створили. Тим паче, панове вартовики,— це вже наш рицар до конвою звертався,— що сі бездольці вам особисто нічого лихого не вдіяли. Нехай же кожен двигає свій гріх: Бог усе бачить із неба й не забариться покарати грішника чи надгородити праведника. Чесним же людям не подоба ставатися катами своїх ближніх, особливо коли їхнє тут не мелеться. Прошу ж вас добром і ласкою се зробити, я вам лише спасибі скажу, а як не зробите по волі, то сей меч і спис, се могутнє рамено примусить вас до того силою.

— От так штука! — вигукнув комісар.— Он куди мишачий хвостик закрутився! Щоб ми, значить, королівських в'язнів на волю пустили, так ніби нам дано право розкувати їх, або ви маєте повновластя до подібних наказів? їдьте собі, пане, своєю путею, та поправте на голові того генерала, бо нам ваші жарти потрібні, як собаці п'ята нога!

— Сам ти собака і мишачий хвіст, а до того ще й падлюка,— крикнув люто Дон Кіхот.

І тої ж самої миті, перше ніж комісар до оборони міг зготуватися, торохнув його списом і звалив з коня додолу; нашому рицареві дуже пощастило, бо з усього конвою тільки цей повалений мав мушкета. Решта вартовиків як стояли, так і отетеріли з такої несподіванки, але незабаром оговтались: кінні схопились за мечі, а піші за сулиці та і вдарили гуртом на Дон Кіхота, що очікував їх у незворушному супокої. Скрутно припало б нашому гідальгові, якби каторжники не надумали скористатись із сієї нагоди, щоб на волю вийти, й не заходились розбивати ланцюга, на якому їх ведено. Тут така закрутилась веремія, що страх: вартовики то до в'язнів кидались, що вже почали кайдани рвати, то од Дон Кіхота одбивались, що на них напосідав, та ні там, ні тут не могли собі дати ради. А Санчо й собі в ту купу встряв, допоміг Хінесові де Пасамонте з залізяччя виборсатись. Вирвавшись першим на волю, Хінес підбіг до лежачого комісара, видер у нього з рук меча й мушкета і давай його то на одного вартовика, то на другого наводити, та так ні разу й не вистрелив, бо вся сторожа розбіглась — і мушкета злякалась, і каміння, що звільнені каторжники на неї сипонули. Як побачив те Санчо, то тяжко зажурився, бо подумав, що вартовики напевне повідомлять про все Святу Германдаду, а та вдарить на сполох і влаштує на злочинців облаву. Він сказав про ці побоювання своєму панові і по--радив йому негайно звідти тікати й заховатися десь у ближніх горах. [ І29]

— Гаразд, гаразд,— відповів йому