Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

тепер на, подрай, щоб палала, як сонце, — наказав Гриша і ткнув мені в руки величезну мідну каструлю.

Я стояв розгублений і пригнічений. Десь всередині наростала злість. Мені почало здаватись, що Гриша навмисне збиткується наді мною. Невже ж і всі на шхуні чистять картоплю та драять каструлі?… Звісно ж, ні! Це Гриша користається з того, що я — малий, що оце вперше потрапив на шхуну…

— Що, й цього не вмієш? — обізвався Гриша, бачачи, що я стовбичу з каструлею в руках і роздумую. — Візьми он пісочку у відрі, ганчірку і шмаруй. Штука не мудра.

Зціпивши зуби, я скорився. Набрав піску, посипав на ганчірку і почав терти закіптявлене дно так, що аж на душі зашкребло.

— Та не так же! — крикнув на мене Гриша. — От дивак, сухим піском тре! Мокрим треба!

І справді, од мокрого піску каструля швидко почала яснішати.

І на серці в мене ставало трохи ясніше.

«Ну що ж, і подраю, — думав я, — що ж тут такого. Тільки цікаво, що було б, якби мене оце хлопці побачили? У фартусі до п'ят та ще й брудну каструлю драю! От попореготали б! А якби мама побачила? Та вона знепритомніла б…»

Та ось я скінчив і показав Гриші:

— Готово.

Він взяв у мене чисту, блискучу каструлю й несподівано похвалив:

— Та ти ж — молодчина! А кажеш, що нічого не вмієш… Ну, відпочинь трохи, подивись на море, на чайок. Чайки нашу шхуну люблять, завжди над нею літають. А знаєш чому?..

Після каструлі у мене боліли не тільки поперек та спина, але й руки, ніби я ними пудові гирі перевертав. Мені навіть розмовляти не хотілось. Але якщо Гриша запитує, то треба ж щось відповідати, далебі ж він щойно мене похвалив.

— А чому?

— Бо знають, що ми рибу возимо.

Я недовірливо глянув на нього: чи не глузує він з мене?

— Хіба вони розуміють?

— Ого, ще й як! — шаткуючи капусту, Гриша орудував ножем, ніби циркач. — Птахи, вони розумні. І коли яке лихо, то до людини горнуться. Ану нехай піде дощ, побачиш, скільки їх у нас на палубі буде. І не тікають, руками бери.

Сніданок був готовий. Обід варився. Гриша сказав:

— А тепер і пограти можна трохи.

Гітара в нього була стара і облущена. Але коли він заграв, тихо наспівуючи, то я вже нікуди від нього не пішов. Може, десь на березі, у кімнаті з чотирма стінами цю гру я сприйняв би по-іншому, але тут, на палубі шхуни, серед живого гомону і хлюпання хвиль, мені здавалось, що її народжує саме море… Мелодія і слова були незнайомі, але вони брали за душу, викрешували нові почуття, нові думки, що бігли й бігли одна за одною, як оті нескінченні хвилі. Мені раптом пригадалась Маринка, як вона грала на баяні «Хай завжди буде небо», і дуже захотілось її побачити… Згодом здалося, що чайки теж чують і розуміють Гришину гру та його тихий спів. Вони почали літати над шхуною дуже низько. А коли він замовк, то всі разом шугонули у прозоре синювате повітря і здійняли мелодійний перегук…

По обіді Гриша нагадав мені про обов'язки чергового по камбузу.

— А тепер, Левко, бери і мий посуд. Тільки залишки їжі за борт не кидай, бо забрудниш борт, а збери у відро і потім акуратно висип за корму. Риба спасибі скаже… Влас Микитович страх як не любить, коли хто за борт їжу викидає, каже, що так не личить робити справжньому морякові. І правильно каже.

Розповівши мені все це, він заходився готувати вечерю.

А я стояв перед горою брудного посуду і не знав, з чого почати. Однак тут мами немає і нікому не скажеш, що, мовляв, мити не хочу. І з шхуни нікуди не втечеш.

І я знову надів фартух, закотив рукава. Миски й ложки масні, відмиваються погано. Я вирішив: ніж ото ялозити їх віхтиком, краще насухо витерти рушником.

Але кок Гриша одразу ж помітив мою немудру хитрість і гукнув з камбуза:

— Не витирай брудні. Візьми ось гарячішої води, ще раз пополощи.

Я аж губу прикусив, щоб не заплакати.

Ні, він таки знущається з мене. Мабуть же, знає, хто я, знає, що мій тато — директор рибкомбінату, куди оця шхуна возить рибу, знає, що я живу в хороших умовах і не призвичаєний до роботи, все це дядя Влас, певне, розповів команді, отож знає, а знущається. Це він навмисне робить!..

Стривай, стривай, а може, це сам дядя Влас наказав, щоб мені давали найтяжчу і найбруднішу роботу? Бо чому ж він увесь, час мовчить і не захистить мене від оцих знущань?.. Ну, нехай уже боцман — послав мене на камбуз та й пішов у своїх справах. Ну, нехай кок Гриша — його діло звалити роботу на мої плечі, щоб самому легше було. Все це люди, з якими я вперше в житті зустрівся. Але дядя Влас!.. Живе ж у нашій хаті, завжди до мене був уважний і чутливий. А тут, на шхуні, зовсім байдужий до мене. Йому все одно, де я і що роблю… І вперше в мені прокинулась неприязнь до дяді Власа.

Я глянув на капітанський місток. Дядя Влас беззмінно сидів на своєму місці і зосереджено дивився у море, якийсь наче зовсім не знайомий мені, чужий. З-під картуза вибилися чорні пасма волосся, і ними грався вітер. Біля дяді Власа сидів Прибій і-теж безвідривно дивився вперед, ніби вахту ніс.

«Бач, — знову з неприязню подумав я, — навіть Прибій і той йому не байдужий, біля себе тримає, а про мене забув, забув, що я на світі існую».