Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— О-о-о-о-о! — заверещав фальцетом із сусідньої кімнати пан Урсуляк, і у вікнах задрижали шибки. Згодом знову стало тихо.

— Ні, ба, не треба допомоги, — всміхнувшись із безпосередності своєї бабці, мовила Лада та відсьорбнула чаю.

— Ти що, образилась?

— Зовсім ні… Просто не знаю, що казати.

— Я тебе розумію, — серйозно прошепотіла пані Ганна та по-змовницьки додала. — У мене таке саме було із твоїм дідом. Він теж страх який був нерішучий…

— Ба, ну що ти, чесне слово…

— А що? — збентежилась бабця. — Ти мене неправильно зрозуміла… Я не звинувачую цього несміливого принца… Просто констатую, що він такий же сором’язливий та нерішучий, як твій покійний дід… Повір моєму досвіду: ця прикрість — привід не для розпачу… Це привід для детального розбору ситуації…

— Ба, ти таке говориш?! Яка прикрість, який розпач?!

— У-у-у-у-у! — заволало через стінку, і у склянках із чаєм напружено задрижали ложечки.

— Стривай, стривай, — схвильовано прошепотіла пані Ганна. — Головне — не хвилюйся… Ти мені сказала, що ви поцілувалися лишень разочок, правильно?

— Правильно.

— Ну от! — чомусь радісно вигукнула бабця. — Поцілувалися один разочок і все — баста! Питається, чому? Які на те причини, що продовження немає? Причина ж якась має бути!

— Ну та яка причина… Просто на другий поцілунок принц іще не заслужив.

— Н-н… не заслужив? — затинаючись, спантеличено перепитала пані Ганна.

— Поки що не заслужив, — всміхнувшись, відповіла Лада, зробивши багатозначний наголос на слові «поки що».

— А… А як? Як він це? Того… Тобто цього… — розгублено бубоніла бабця якісь незв’язані слова, допоки онука не прийшла на допомогу.

— Ти, певно, хочеш запитати, як принц заслужив перший поцілунок? — ніжно всміхнувшись із цілковитої розгубленості бабці, запитала Лада.

— Ні… Тобто так… Або ні… Я не знаю…

— Ні-ні-ні-ні-ні! — зненацька знервовано завібрувала стіна до сусідньої кімнати, і з неї, захитавшись, впав настінний календар.

Лада підняла з підлоги календар та кинула його на стіл. З яскравого фото щасливо посміхався зализаний солідний дядечко у сірому костюмі та краватці. Підпис під ялинкою, яку тримав на долоні цей дядечко, повідомляв: «Депутат Європарламенту пан Урсуляк вітає усіх львів’ян та громадян демократичної Європи з Новим 2010 роком! Щиро бажаю усім щастя, здоров’я та наснаги!»

Лада з огидою скривилася, взяла календар та кинула його до смітника.

— То на чому ми спинились?

— Ти збиралася розповісти, як принц Махмуд заслужив твій перший поцілунок, — підказала бабця.

— Ага… Ну, в принципі, тут усе дуже просто. Коли у нас виникла серйозна суперечка з Майклом, Махмуд чемно прийшов мені на допомогу і добряче надавав цьому телепню по шиї.

— А за що? За що він йому надавав?

— За те, що він, тобто Майкл, обізвав мене вкрай непристойними словами.

— Та ну! А за що ж він тебе обізвав?

— За те, що я дала йому у вухо, — спокійно пояснила Лада.

— А чому ти дала йому у вухо?

— Розумієш, цей пихатий недоумок Майкл при всьому класі вкрай брутально обізвав Батьківщину Маріуша… Маріуш — це син президента Польщі. Спокійний вихований хлопець… А виховані — вони завжди трохи нерішучі. Тож поки Маріуш переживав образу та збирався із силами, аби відповісти, я не стрималась і добряче вмазала Майклу у його велике вухо… Майклу стало соромно… А ти ж, певно, знаєш — хлопці соромитись не люблять. Тож він, аби швидше здолати свій сором, вирішив обізвати мене…

— Ну і?

— Ну й обізвав мене… Брутальними та вкрай непристойними словами. Я кинулася битись… Але принц Махмуд випередив мене. Він так красиво надавав Майклу по мордяці та інших частинах тіла, що наступного дня Сполучені Штати ледь не розірвали дипломатичні відносини із Саудівською Аравією, звинувативши її у недемократичності. Може, ти читала про це в газетах?

— Так-так-так, щось таке було… Здається, восени минулого року «Львівська» писала, що Штати звинуватили Саудівську Аравію у жахливій недемократичності?

— Все точно — восени минулого року. Потім, звичайно, все дуже швидко заспокоїлось… Махмуд казав, що цей спокій його татові обійшовся у сто танкерів нафти… Але чого вже не зробиш заради демократії, правда ж?

— Правда, — зніяковіло погодилась бабця, потроху приходячи до тями від Ладиної розповіді. — Ну, знаєш, онученько, що я тобі скажу… Спочатку, звичайно, мені кортіло запитати тебе, якими словами обзиваються американські діти, але потім… Потім мені якось зненацька перехотілося…

— Ну й правильно, — посміхнулась Лада.

— Ти думаєш? — вагаючись, запитала баба Ганя.

— Переконана. Ходімо краще до твоїх активісток, подивимось, що там коїться. Бо щось Урсуляка вже давно не чутно. Сподіваюся, що з ним усе гаразд.

Бабця задумливо відсунула від себе невипиту склянку чаю та зітхнула — мабуть, і досі переварюючи почуте від онуки.

— Ба, ну, ти йдеш чи ні? — вже з коридору гукнула її Лада.

— Йду-йду… — прошепотіла пані Ганна та навшпиньки рушила у зовсім протилежний бік — до вікна.

— Ба, ти чого? — здивовано спитала Лада, спостерігаючи, як бабця крадеться до вікна. — Ба, щось сталося?