Максим Анатолійович Бутченко - Куркуль

водах, тягне дітей на глибину й там жере. Нераз казала це, але ніколи не била й не карала мене. Поки не настав момент, що все ж я забоявся йти в бік річки. І більше ніколи не підходив до огорожі. Страх, друже мій, це найкращий спосіб керувати людьми.

— Нічого не розумію. Який дракон і вода?

— Ну ось, прошу, я перестарався. Потім зрозумієте. Може бути.

— Як це…

Двері знову відчинилися, і до приміщення зайшло троє червоноармійців, які вели старого-престарого діда. Він ледве шкандибав, шаркав по підлозі, трусився. У цю ж секунду Федот схопився, спробував утекти повз бійців, але один із них із розмаху уперіщив його прикладом. Мужик упав, як підкошений. Діда кинули на підлогу, а потім повернулися до селянина. Голова в того розколювалася від сильного удару. В очах побіліло, кімнатка попливла. Він лежав на спині, розкинувши руки, і приходив до тями. Тут один із солдатів нахилився. Сильний тютюновий запах одразу вдарив у ніс. Мордате й вусате обличчя присунулося до жертви й промовило:

— Хто ти такий?

Чоловік хотів рушити, але не міг. Тільки підвів праву руку і, неначе намагаючись відігнати видіння, відповів:

— Я Федот Шевченко. Федот я.

Тої ж миті червоноармійці переглянулися, мовчки схопили його за руки й потягли з кімнати. Тіло пройшло в прохід, прошаруділо по бетонній підлозі. Прошепотіло одягом, проспівало сумно валянками, які терлися по твердому настилу. Чоловіка витягли з приміщення і з гуркотом зачинили оббиті іржавими залізними смугами двері.

Розділ 17

За порогом панувала зима. Сніговий серпанок затягнув плівкою бетонну платформу. Федота підняли, і він у супроводі бійців пішов кудись у невідомий бік. Незнайомі люди снували між будівлею вокзалу з великими колонами й невеликою прибудовою, розташованою ліворуч. Загудів поїзд, повільно пішов геть. Шевченко хотів запитати, куди його ведуть, але раптом передумав. А яка різниця? Чи є взагалі різниця в тому, чи сидіти в одному підвалі чи в іншому? Та й якщо він помре зараз — хіба це гірше? Хіба смерть зараз гірша від життя? Може, і краща. А й чорт із ним! Нехай буде як буде. Він ішов, байдуже дивлячись собі на ноги. Ще трохи — знову двері. Один червоноармієць зайшов усередину, озирнувся й виглянув, мовляв, усе в порядку, заходьте. Федот приречено ступив і зник у імлистій сірості проходу, а потім опинився на початку довгого коридору.

«Камери, мабуть», — подумав він, і, не зупиняючись, уся група рушила вперед.

Треті двері були звичайними, дерев’яними. Знову боєць проник усередину, обережно протиснувшись в отвір. Шевченка приставили перед ними до стіни, викрутили руки за спину. Один із двох червоноармійців, що залишилися з ним, наказав йому вести себе сумирно. Федот притиснувся чолом до холодної стіни, відчув шкірою чола її шорсткість. Ніби він завжди ось так бився об твердість перешкоди. Першого солдата не було з півхвилини. Нарешті він протиснувся назад у коридор. Подивився на Федота, кивнув своїм напарникам, і ті слухняно підвели затриманого до дверей, які трохи відчинилися, утворивши нешироку щілину.

«Нехай хоч загину, як чоловік», — подумав Федот і сміливо ступив усередину.

Після темнуватого коридору яскраве світло вдарило в очі, на кілька секунд засліпивши. Чоловік трохи підвів руку, прикриваючись. Йому здалося, що він потрапив до дверей Раю, і ось тут, у сліпучо-білому освітленні, у чистоті й прозорості зустріне його Петро, лясне по плечу й проведе до білосніжних покоїв.

«Відмучився ти, Федоте Степановичу! Скільки перетерпів, скільки виніс! Усі ці випробування потрібні були, щоб ти, рабе Божий, змирився. Бо в смиренні — спокій, у слухняності — вічність. Проходь, любий друже, присядь із дороги».

Приблизно так повинен був зустріти його апостол, але яскраве світло поступово придбало нормальну насиченість, темні предмети проявлялися з сяйва, затемнюючись і набуваючи незграбних обрисів, перетворювалися на дерев’яні меблі: стільці, столи, комод. У правому куті стали помітними люди — теж селяни. Їх образ, що можна було впізнати по широкому щільному одязі, спочатку сірів, а після трохи ускладнювався, набираючи безліч бляклих відтінків.

«Напевно, такі ж ув’язнені, як і я», — подумав Федот і протер очі рукою, аби краще розгледіти, хто його співкамерники. Тут сталося зовсім неймовірне — наступні три миті змусили здригнутися Федота й позадкувати. Якщо б його підготували, пояснили й розповіли, то, напевно, жах не заповнив би собою всю водянисту сферу очей. Але ніхто не зронив попередньо ані слова, тому від побаченого зараз чолов’яга трохи не впав, знепритомнівши. І не дивно! Адже він почув найбажаніший у світі голос. Цей звук запаморочив голову, змусив битися серце з частотою тисячу ударів у секунду.

— Федоте, чоловіче мій! — це був голос Сашки.

Деякий час Шевченко не міг повернутися до дійсності, поки до нього не підскочила його маленька дружина й не схопила за руку. Сашка трясла його за долоню, намагалася привести чоловіка до тями, але той здивовано озирався навкруги. Губи його були стиснутими, а погляд отупів.

— Мій чоловік! — ще раз оголосила вона.

Федот глянув на жінку й раптом зрозумів, що це йому не вбачається і це не сон — перед ним стояла дружина! Він обійняв її і притиснув так міцно, як ніколи в житті не притискав. Тут підбігли й діти, крик і плач наповнив кімнату. Сльози змішалися з болем і втомою. Повільно пошкандибав поранений Петро й доторкнувся до неголеної щоки брата. Дочки обняли таткові ноги, дружина притиснулася до нього, як подорожній посеред літньої спеки обіймає в полі самотнє дерево. Смуток і печаль, здавалося, залишили їх. Раптово все стало