Малгожата Гутовська-Адамчик - 220 маршрутів

Міколая радше не поділяв. Коли ключ скреготнув у замку, Малий затамував подих. Зараз він почує гиготіння Кайтека і, навіть не дивлячись йому в очі знатиме, що це кінець. Із прискореним серцебиттям він чекав на вирок.

— Непоганий сарайчик! — почув він і нарешті зміг видихнути. — Трохи прохолодно, але нічого, знайдемо обігрівач. Коли перша репетиція? — запитав Кайтек, а Міколай відчув полегшення й удячність. — Я так розумію, мені перебиратися на бас? — докинув він згодом, так наче це вже було давно вирішене.

Макар відкрив рота, однак не встиг нічого сказати.

— Ви ж ніби басиста шукали? — продовжував Кайтек.

— Ну, так, — недбало відповів Міколай, хоч усередині йому все стислося. — Післязавтра підходить? Десь о дванадцятій?

— Нормально.

— Я теж можу, — сказав Макар.

— Тоді післязавтра, в суботу, — підтвердив Міколай, щоб усе було чітко зрозуміло.

Він дуже старався не виявити своєї шаленої радості, це завжди потім оберталося проти нього, однак йому хотілося кричати. Так! Нарешті! У них є група, вони гратимуть!

— Але... де ти візьмеш бас? — з острахом спитав він у Кайтека.

— Не переймайся, — почув у відповідь. — Думай краще про те, як із дров, що стоять там під стіною, зробити професійну установку. Ми ж-бо, панове, не збираємося тут цурки-палки ганяти? Або ми даємо жару, або сидимо на дулі. Інакше це не має сенсу. Урешті-решт, «Божидари» ми чи хто? — Кайтек зненацька розсміявся. — Офігенна назва! Кращу годі й вигадати!

— У мене є ще гроші зі страховки, — прикидав Міколай уголос. — Тільки я не знаю... А, байдуже, розберуся. Що вивчити на суботу? Може щось із «Ramones»?

— «Blitzkrieg Вор» може бути непогано на початок, — підхопив Макар. — Стягніть собі табулятуру з нету. То що, вирішили? Валимо? Тут холодно, як на полюсі, — він єдиний не мав організаційних проблем і його хвилювала лише гра. І ще власний нежить, звісно.

Міколай ще підійшов до установки, подивився на стареньку бочку, похитав головою й подумав, що за ці два дні навряд йому вдасться спромогтися на диво. Та він прогнав цю думку. Не сьогодні. Завтра буде новий день. Перейматися він буде завтра.

— І що думаєш робити? — запитала Меланія, коли наступного дня він пояснив причину свого поганого настрою.

— А я знаю? Без поняття. Поки куплю мембрани, але може виявитися, що установка надто довго стояла у вологому приміщенні, і їй уже нічого не допоможе. Після уроків поїдемо з Кайтеком до «Рифу», тільки мені ще грошей треба попросити. Блін, мати знову казитиметься! Це як-не-як, купа бабла.

— Але заощаджуєш ти ще більше.

Після стількох спільних вечорів Меланія вже була втаємничена в тонкощі комплектації інструмента. Вони разом переглядали каталоги, хлопець захоплювався тим чи іншим, а дівчина героїчно старалася не показувати нудьги. Урешті Меланія таки навчилася відрізняти том від бочки й альти від малого барабана. Варто мати такого товариша. Особливо, коли у власному домі тебе ніхто не розуміє.

Добре мати друга. Добре. От тільки Меланія сподівалася чогось іншого. І вона саме починала розуміти, що може ніколи цього не отримати. Вибираючи між нею та ударними, Міколай точно не сумнівався б ні секунди. Тепер, коли він почне грати, між ними все закінчиться. Відколи з’явилися Макар і Кайтек, Міколай знаходив для неї все менше часу. До «Рифу» він теж поїде з Кайтеком. Його там усі знають, він же син знаменитого Борща. Вона б їм лише заважала. Так чи інакше, вона й так не може дозволити собі квиток.

— Хочеш з нами? — раптом спитав Міколай.

— Ні. Ти ж знаєш, що я не можу.

— Але на репетицію ти прийдеш, правда ж?

— Звісно, — зронила вона, відвівши погляд убік.

Меланія не любила брехати.

Міколай не звернув увагу на її дивний сум. Хлопцеві було достатньо власних проблем. Гроші належали йому лише теоретично. Мати від початку їх привласнила, і отримання кожної десятки супроводжувалося її кількаденним бурчанням і нотаціями. Як, чорт забирай, сказати їй про п’ять сотень?! Ну, може, якимсь дивом, вистачить чотири. Але чотири — це й так купа грошви, а без нового пластика вони не зрушать з місця. Можна буде й далі розводитись про музику, але грати її точно не вийде.

Пригнічений перспективою серйозної битви, якої не уникнеш, а результат визначений наперед, Міколай не надто поспішав додому. Після уроків вони з Кайтеком поїхали до «Рифу» й уважно продивилися мембрани. Йому було потрібно не менше чотирьох сотень. Чому все таке дороге?! Неочікувано на допомогу прийшов батько. Він повернувся на день раніше й почав відробляти батьківські борги. Міколая це завжди дратувало, однак сьогодні він вирішив скористатися нагодою й до новин про непогані оцінки уміло приплів повідомлення, що невдовзі відбудеться перша репетиція.

— Ви тут гратимете? Мати ж здуріє. Не кажучи вже про сусідів.

— Ну, що ти, тату, у нас є приміщення, — Міколай, загалом потайний, раптово просяяв і розповів батькові все. Майже все.

Результатом цієї розмови стали п’ять сотень, які Малий знайшов на своєму столі суботнього ранку. Окрім грошей, що губилися між безладно розкиданими зошитами, підручниками, музичними журналами, шкарпетками й порожніми пляшками від напоїв, він побачив і величезну записку: ПРИБЕРИ ТУТ НАРЕШТІ!

Ціна не була зависокою, тож він вирішив якось поміркувати над цим у вільний час.

Дідусь Амадей час від часу розпитував Макара про Кайтека. Макар не розумів цього дивного зацікавлення приятелем.

— Може, дати тобі номер його мобільного? — сказав він не надто приязно одного дня. — Поговорите собі врешті без свідків.

— Мені достатньо того, що ти скажеш.

— А чого ти не питаєш про Міколая?

— А власне