Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

Одинадцятий день червена* (*Червен - липень.) літа 6486-го* (*6486 рік - 978 рік.), - так, у цей день князь Володимир повинен сісти на столі своїх отців, до Києва прибули князі, бояри, мужі нарочиті з усіх земель від Крижаного до Руського моря, він лишився один із Святославичів, мусить виконати заповіт батька, взяти на свої плечі брем'я тяжке.

Близько в переходах чути кроки, ідуть мужі... Князь Володимир схоплюється, одягає біле платно -- сорочку й ногавиці, - чіпляє до пояса меч. Накидає на плечі корзно й зупиняється серед палати. Він суворий і замислений, почався великий день, шум у переходах наростає, чути гомін і надворі - це шумить, кличе князя Володимира Руська земля.

Ось стукають у двері.

- Заходьте, мужі! - голосно промовляє Володимир. Двері розчиняються. Входять кілька воєвод і бояр. Вони прийшли віддати честь князеві, кликати його.

- Чолом тобі б'ємо, Володимире-княже!

- Спасибі вам, мужі мої!

Світає. Вже крізь слюдяні круглі віконця помітно, як примеркають зорі й синіє небо, сяйво нового дня змішується із жовтими вогнями свічок.

Цього ранку в Золотій палаті було набагато більше, ніж звичайно, людей, тут стояла не тільки Гора, а й воєводи, бояри, мужі нарочиті з усіх кінців Русі - від тиверців і уличів на півдні, радимичів і полочан - із заходу, весі, мері, чуді - з північних земель. Посередині ж стояли новгородці - їм належали честь і слава, бо це ж з ними зачинав похід князь Володимир, бились вони достойно, не шкодували життя, а багатьох з них і не стало.

Тут, у Золотій палаті, зійшлися не однодумні люди - тільки вчора багато хто з них бажали один одному загибелі, сходились у боях, рубались на життя і смерть, та й цього ранку не все ще перекипіло в їхніх серцях, вони ще не остигли після войовничого запалу, мужі кожної землі стояли окремо, мужі ж київські поділились навпіл - ті, що ждали Володимира, були попереду, втікачі в Родню - в кутках.

Проте ніхто з них не виказував своїх дум - у палаті було тихо, тільки слуги час від часу проходили попід стінами, знімали нагар з свічок, носили в чашах мед і воду.

У миготливому, примарному сяйві на темних рублених стінах палати виразно окреслювались, граючи золотом і сріблом, доспіхи й зброя князів давніх. У кінці Золотої палати на помості стояло два крісла з різьбленими поручнями й ніжками, над ними сяяло знамено князя Святослава - два перехрещені між собою списи, але поруч із ним стояло ще одно знамено, князя Володимира, - три перехрещені списи із зубцями, що виростали з одного древка, - так велів покон: до списів діда й батька новий князь додавав свій спис.

Порожні крісла на помості! На них, кожен у свій час, сиділи древні князі, а за ними Олег і Ігор, княгиня Ольга й Святослав, зовсім недавно тут сиділи Ярополк і Юлія, - нині одно з крісел уготоване було новому київському князеві.

І от у довгих переходах за помостом заблищали вогні, залунали кроки, з дверей вийшло кілька воєвод, стали обабіч, а після них з темряви виступив князь Володимир.

- Здрав будь, княже! Чолом князеві! - зашуміли всі. Він зупинився на помості перед кріслами, вклонився, відповідаючи на вітання людей, подивився на заповнену людьми палату, взявся рукою за меч.

- Пощо кликали мене, мужі й дружино? - пролунав його голос. - Я прийшов і слухаю вас...

- Волимо мати князя на Київському столі, - почулась відповідь. - Волимо мати великого князя й на всю Руську землю.

Він помовчав якусь хвилину й сказав:

- Дружино моя, князі, воєводи, бояри, люди Русі! Добро, що зібрались тут з далеких і близьких земель, з усіх україн прийшли сюди і покликали такожде мене, щоб посадити в городі Києві князя й говорити про потреби наші. Не зла хотя городу Києву і землі Руській, з далекого Новгорода ішов я сюди, людіє, не смуту й усобицю хотів вчинити на Русі, відаєте самі, брат мій Ярополк убив брата Олега, сидячи на столі отця нашого в Києві, восхотів піти на Новгород і всю Русь. Тому новгородці, а з ними й землі полунощні, а на великому Дніпрі й усі землі пішли з нами сукупно, у чесному бою розбили дружину Ярополчу, а вже не ми - а убійники та зрадники мечами пройняли йому груди.

- Не ти, княже, вбив Ярополка, боги й земля його покарали! - кричали в палаті.

- Що Ярополк, що його дружина, - однакові оба. Відступники вони від віри отців наших, недобрий Ярополк, син Святослава...

Але не всі шуміли одностайно - у палаті було багато людей, які знали долю князя Володимира, та він і сам не міг забути, що в давноминулі важкі дні, коли батько ішов на брань до Дунаю, то, знаючи хижі думки Гори, посадив у Києві князем не його, старшого сина, а Ярополка, бо він - Володимир - був сином рабині. А хіба зараз змінився Володимир, хіба іншою стала в ньому кров, хіба перестав він бути сином рабині?

- Дякую вам, - промовив він, - за ці слова. Добре, що в Києві утверджені старі закони й покони, а ви згодні їх захищати... На цьому й будемо стояти, мужі, на цьому одвіку стояла Русь. Мусимо, мужі мої, думати й про інше - я зробив своє діло, разом з воями новгородськими прийшов сюди, ви потягли за нами. Проте я новгородський князь, кличе мене Новгород і вся полунощна земля, нелегке життя там - мнозі вороги йдуть на нас з півночі.

- Бути тобі, княже Володимире, в Києві-городі, на столі отця.

- Просимо тебе, Володимире, бути нам князем!

- Володимира! Володимира!

Підтримали й новгородці. Тисяцький Михало виступив наперед, перекричав усіх:

- Сидіти Володимиру в Києві... Голос його ми почуємо, буде потреба - віче ряд дасть, маємо твого посадника, княже.

І ще дужче в палаті зашуміли, закричали:

- Просимо Володимира! Бути тобі князем! Стіл батька Святослава кличе тебе, княже!

Стіл батька! У саме серце молодого Святославича вцілили ці слова, він пригадав останню з ним розмову, спокійний його голос:

"Запам'ятай, що мати твоя - роба, але ніколи не соромся цього, сила не в тому, що один князь, а один робочич, сила в тому хто з них любить Русь, людей наших, землі... Люби й ти її".

Він ступив крок,