Стівен Кінг - Вовки Кальї. Темна вежа V

на схід, — пішла донизу. Перед їхніми очима зненацька постав дивовижний краєвид села, де діти чекали від них порятунку.

Але попервах погляд Едді був прикутий не до тієї картини, що вабила око внизу. Глянувши на Сюзанну й Джейка, він побачив, що вони теж дивляться за межі Кальї. На Роланда йому навіть озиратися не треба було, він і так знав, що стрілець дивиться кудись далі. «Визначення мандрівця, — подумав Едді. Людина, чий погляд завжди спрямований кудись далі».

— Еге ж, краєвид нічогенький, дяка богам, — самовдоволено сказав Оверголсер і зиркнув на Каллагена. — Ну, і Людині-Ісусу також. Кажуть, усі боги зливаються воєдино, коли ти їм дякуєш. Хороше прислів’я.

Він міг би базікати далі. А може, й базікав (якщо ти великий фермер, тобі неодмінно треба висловитися до кінця), просто Едді перестав слухати. Всю його увагу знову полонив краєвид.

Удалині, за селом, сірою стрічкою бігла на південь ріка. Рукав Великої Ріки, яку називали Девар-Тете Вайє, пригадав Едді. Витікаючи з лісу, Девар-Тете текла між крутими берегами, але там, де починалися культивовані поля, урвища ставали пологими й нижчими, потім геть зрівнювалися з річкою. Едді побачив кілька пальм, зелених і неймовірно тропічних. За не великим, але й не малим селом земля на захід від річки була яскраво-зеленою з прожилками сірого, що пронизували її тут і там. Едді не сумнівався, що сонячної днини сіре ставало ясно-синім, а коли сонце стояло в зеніті, блиск був таким сліпучим, що доводилося відводити погляд. Жодного сумніву — там лежали рисові поля.

За полями річка бігла через пустелю, що тяглася на багато миль. Побачивши паралельні металеві подряпини на місцевості, що перетинали річку, Едді вирішив, що то залізнична колія.

А за пустелею — чи ховаючи від ока її решту — була суцільна чорнота. Вона здіймалася в небо, неначе парова стіна, врізаючись у низько навислі хмари.

— Там Край грому, сей, — сказала Залія Джефордс.

— Країна Вовків, — кивнув Едді. — І ще бозна-якої нечисті.

— Срака-мотика, — прокоментував Слайтмен-молодший. Він старався, щоб його голос звучав якомога недбаліше, але Едді видалося, що він страшенно переляканий і готовий от-от розплакатися. Але ж Вовки його не заберуть — коли твій близнюк помер, це автоматично робить тебе одинаком, адже так? Ну, може, для Елвіса Преслі воно було й так, але Король народився не в Кальї Брин Стерджис. І навіть не в Кальї Локвуд, що на півдні.

— Нє, Король був родом з Міссісіпі, — пробурмотів Едді собі під носа.

— Що кажеш, сей? — Тіан повернувся в сідлі й дивився на нього.

Едді сам не помітив, що говорить уголос, тож сказав:

— Вибач. Я балакав сам з собою.

Це почув Енді, робот-вістовий (і багато інших функцій), що саме нагодився, зійшовши стежкою нагору з села.

— У того, хто розмовляє сам з собою, кепське товариство. Так віддавна говорять у Кальї, не сприймайте це як камінь у свій город, сей Едді, прошу.

— А як я вже казав і повторюся, з замшевої куртки не так легко стерти шмарклю, друже ти мій. Так віддавна говорять у Кальї Брин Бруклін.

У надрах Енді щось клацнуло. Його блакитні очі спалахнули.

— Шмаркля: слизові виділення з носа. Також людина, яка вам неприємна. Замша: продукт обробки шкіри, який…

— Енді, не зважай, — сказала Сюзанна. — Мій друг просто клеїть дурня. Він таке часто робить.

— О так, — відповів Енді. — Він дитя зими. Чи не хотіли би ми почути свій гороскоп, Сюзанно-сей? Ви познайомитеся з симпатичним чоловіком! У вас з’явиться дві ідеї: хороша і погана! У вас буде темноволосий…

— Іди звідси, йолопе, — сказав Оверголсер. — По прямій до містечка, нікуди не звертай. Перевір, чи все йде гаразд у Павільйоні. Твої гороскопи всім до сраки. Пробач, панотче.

Каллаген промовчав. Енді вклонився, тричі постукав себе по металевій горлянці й пішов униз стежкою, крутою, але широкою, що не могло не тішити. Сюзанна провела його поглядом, у якому прозирало неабияке полегшення.

— Суворо ти з ним, — відзначив Едді.

— Це машина, тільки й усього, — сказав Оверголсер, розбиваючи слова на склади, неначе говорив з малою дитиною.

— Він буває страх яким надокучливим, — додав Тіан. — Скажіть-но мені, сеї, як вам наша Калья?

Роланд під’їхав і поставив свого коня між кіньми Едді й Каллагена.

— Вона прекрасна, — сказав він. — Боги, вочевидь, обдарували це місце своєю прихильністю. Я бачу кукурудзу, гострокорені, квасолю і… картоплю? То картопля?

— Еге ж, бараболя, — підтвердив Слайтмен. Видно було, що його потішила Роландова спостережливість.

— А он там росте рис, я його красу здаля бачу.

— На всіх ділянках коло річки, — сказав Тіан, — де вода прозора і повільна. Ми знаємо, як нам поталанило. Коли рис готовий до посіву чи достигає до врожаю, всі жінки збираються разом. На полях лунають співи, також вони навіть танцюють.

— Кама-комала, — сказав Роланд. Принаймні так почулося Едді.

Від несподіванки й радості впізнавання обличчя Тіана й Залії аж засяяли. Слайтмени перезирнулися та всміхнулися й собі.

— Де ти чув «Рисову пісню»? — спитав Старший. — І коли?

— У рідних краях, — відповів Роланд. — Давно то було. «Кама-комала, рису надбала». — Він махнув рукою на захід, у протилежний від річки бік. — Там, у глибині пшеничних полів, найбільша ферма. Твоя, сей Оверголсер?

— Атож.

— За нею, на півдні, інші ферми… а далі ранчо. Там розводять рогату худобу… там овець… там знову худобу… худобу… овець…

— Як ти їх розрізняєш з такої відстані? — здивувалася Сюзанна.

— Вівці виїдають траву ближче до землі, леді-сей, — відповів за Роланда Оверголсер. — Тож там, де видно світло-коричневі латки землі, — овечі пасовиська. На інших, кольору вохри, як ви б, мабуть, їх назвали, пасеться рогата худоба.

Едді згадав ті вестерни, які він дивився в «Маджестіку»: Клінт Іствуд, Пол Ньюмен, Роберт Редфорд, Лі ван Кліф.

— У моїх краях розповідають легенди про війни між скотарями з ранчо й фермерами, що розводять овець, — сказав він. — Бо, мовляв, вівці з’їдають траву надто близько до землі. Навіть корінчиків не лишають, і трава більше не росте.

— Перепрошую, але це дурниці, — обурився Оверголсер. — Вівці справді виїдають усе, але потім ми женемо через ці землі корів на водопій. У їхньому гної повно насіння трави.

— А, — сказав Едді, не маючи іншої відповіді. Після почутого війни Дикого Заходу здалися йому повною маячнею.

— Їдьмо, — мовив Оверголсер. — День уже хилиться до вечора, а на нас чекає учта в Павільйоні. Там вас зустрічатимуть усі мешканці нашого містечка.

«І гарненько нас роздивляться», — в’їдливо подумав Едді.

— Ведіть, — сказав Роланд. — До вечора будемо на місці. Чи я помиляюся?

— Ні, — сказав Оверголсер, пришпорив коня й смикнув за віжки, щоб розвернути