Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

– гості дивувалися, чого вона раніше не хотіла йти за Ладзя й раптом погодилася. Весілля було наче сон. Пам’ятала лише, що вже коли йшли до церкви, їй раптом стало дуже смішно. Дорога після нічної зливи перетворилася на болото. Черевики ковзали на кожному кроці. Перевалювалася з боку на бік, як качка. Сміхота! Вона навіть зібрала солодощів з весілля й надіслала пакунок Яркові з Яном, як завше робила після свят.

– Ви дозволите запросити вашу дружину до танцю? – тихо запитав Ясь у Ладзя. Чоловік кивнув. Льоля вклала руку у підставлену долоню, і голова пішла обертом. Вона наче пірнула на століття назад. Це був не Будинок вчених, а графський палац Бєльських. Інший бал, але все ще її Ясь поруч. Очі в очі.

– Сподіваюся, пані не забували мене? – шепотіли його вуста.

– Дорогий, любцю мій, як я можу? – запитували у відповідь її.

Перед очима пропливали листи, які писав їй Кінаш. Але чомусь зараз це були не його листи, а листи Франка своїй Ольдзі. Скільки вона передивилася інформації про самого Івана й Ольгу? Не злічити! Михайлина вміла переконувати і хоч не завжди домагалася свого, вміло зароджувала сумніви. І з кожним новим прочитаним аркушем Льоля все більше й більше впевнювалася у словах Міни – вона таки проживає не свою долю.

– Давай втечемо? – гарячково випалила дівчина.

– Я б цього дуже хотів, але куди? – Ясь відповів із не меншим жаром. – Ти вже заміжня! У мене нічого немає. І… що скаже твій чоловік? Батьки?

– Ладзьо ніколи не питав мене, чи я його люблю, бо знає, що відповідь буде – ні. Так само я не питала, чи він щасливий зі мною. Ми живемо, як добрі знайомі чи сусіди, які ніколи не сваряться між собою. Я вчинила дурість, Ясю, страшну, величезну помилку, але я хочу все виправити. Зараз або ніколи!

– Я так не можу, Льолю, – хлопець похитав головою. – Мені не треба краденого щастя. Я не хочу втікати й ховатися. Я хочу жити щасливо і не боятися нікому дивитись у вічі. Розумієш?

– Ти відмовляєшся… Ти готовий відмовитись від нас? Від мене? – очі дівчини заблищали від сліз. Невже все було дарма, невже Ясь відступить зараз, коли вона зважилась на таке?

– Не відмовляюсь, – Ясь притис дівчину до себе. – Ти щойно виказала мої найсміливіші мрії, і я тобі за це шалено вдячний, любко моя! Але я не хочу чужого. Ти мусиш розлучитися з чоловіком і все розповісти батькові. Тоді ми з тобою поберемося і не будемо ні від кого ховатись.

– Я не можу… Я не можу сказати батькові. Мені страшно! – дівчина мріяла, щоб цей танець скоріше скінчився. Вона кохала Яна понад усе, але боялася батька. Вона ніколи не йшла так відкрито проти його волі. А зараз…

Музика стихла, наче на замовлення. Ясь відпустив її, і Льоля відступила від хлопця. У душі наче щось обірвалося. Перед очима враз промайнула труна зі сну, і Льоля скрикнула, затиснувши собі рота долонею. Відчула на собі цікаві погляди й обернулась. З дивана почав підійматися схвильований Ладзьо. Повернулась назад – Ясь не зрушив з місця ні на крок, наче чекав, щоб вона вирішила для себе, як хоче жити далі.

Ступити вперед, де сидів уже такий знайомий і близький чоловік, і жити з тим, кого ніколи не зможеш покохати? Чи повернутися назад, туди, де нічого невідомо, де життя-перекотиполе, чуже, незнайоме, хистке? Льоля заплющила очі. Вперед чи назад? Стабільність чи невідомість? Спокійне сімейне життя чи щастя, якого може й не бути? Що, як їм буде погано жити разом, не зійдуться у побуті, чи він її розлюбить? Вона зможе це витримати? Зможе? Дівчина стиснула кулачки. Вона нараз зрозуміла, що мусить прийняти найважливіше рішення у своєму житті. І вона зробила крок.

12

– …усі жінки, яких кохав Франко, були освіченими, талановитими і красивими. Усі вони мали хист до творчості. І сьогодні з нами – та, хто навдивовижу схожа на його перше кохання. Його лілея біла – Ольга Рошкевич, – невисокий бородатий чоловік зробив запрошувальний жест рукою.

– Вітаю усіх! Хоча у нас й однакові імена з Ольгою Рошкевич, мене з дитинства називають Льоля, – приємна молода жінка у довгій сукні погладжувала округлий животик. За руку її підтримував чоловік у чорному крислатому капелюсі.

– Схожа, дивись, точно вона! – залом пробіг легкий шепіт. Жінка помітила кілька нашвидкуруч витягнених мобільників і обернулася до них.

– Скажіть, пані Льолю, – з ряду глядачів підвелася чорнява дівчина в прямокутних окулярах на маленькому носику. Гладенько зачесане волосся робило її схожою на сувору вчительку радянських часів і додавало віку. Бракувало хіба циркуля в довгих худих пальцях, яким вона б могла штиркнути спійманого на гарячому верткого школяра. – От ми зараз прослухали історію героїні, на яку ви так схожі. У мене питання: як би вчинили ви на місці Ольги Рошкевич? Як думаєте, чи був би з нею щасливий Франко, якби вони пішли проти всіх? Якби вони таки одружилися наперекір усьому? Чи це була доля?

– Доля – дуже хитра штука. Вона може поєднати нас і розлучити, а може поєднати, розлучивши, і навпаки. От тільки я впевнена, будь-яку долю можна змінити. Навіть якщо проти тебе всі обставини. Доки ти живий – у тебе є вибір, і він залишається з тобою аж до самого кінця. Лише після смерті ми не можемо нічого змінити. До – у нас завжди є шанс на інше життя.

– Вам легко казати, – дівчина задерла підборіддя вгору. – Ви живете в сучасному світі, у вас більше можливостей робити, що хочеться, і змінювати долю. А от якби ви опинилися в тих умовах, що сто п’ятдесят років тому, то, думаєте, змогли б вчинити інакше?

Жінка всміхнулась і перезирнулася поглядом з чоловіком. Його сіро-блакитні очі так само ніжно голубили її поглядом, як і в одну з перших зустрічей. Шкодувати за любов? Оце вже ні! Льоля всміхнулася.

Так, було важко. Спершу пройти через процедуру розлучення з Озерком. Він був хороший хлопець і справді допоміг їй у скрутну хвилину, але полюбити його, поклавши руку на серце, Льоля б так і не змогла. Але Ладзьо повівся на диво спокійно, наче знав, що так і має бути. З Льолею вони розійшлися добрими друзями. Отримали штампи у паспорти й подали на церковне розлучення. Розгляд справи тривав кілька місяців, але обоє вірили, що удача буде на їхньому боці. А ще Озерко раптом збунтувався проти волі батька, відмовився від прийняття