Джордж Мартін - Бенкет круків

материних підошов, бо вона переходила хиткі дерев'яні мости в Морську вежу босоніж.

— Побачуся з нею вранці.

— Вона питатиме про Теона.

«Королевича Вічнозимського».

— А ти їй розповів?

— Зовсім мало. Не було чого розповідати,— він повагався.— Ти певна, що він мертвий?

— Я ні в чому не певна.

— Тіло ви знайшли?

— Шматки від різних тіл. До нас там уже побували вовки... чотирилапі, але до своїх двоногих родичів вони особливої пошани не виявили. Всюди валялися розгризені кості загиблих — вовки до мозку діставалися. Зізнаюся, важко було судити, що там узагалі сталося. Таке було враження, наче північани між собою воювали.

— Круки теж б'ються за трупи і задзьобують одне одного за очі,— лорд Родрик задивився на море, де місячне світло танцювало на хвилях.— Був у нас один король, а стало п'ятеро. А тепер я бачу лише круків, які скубуться за тіло Вестеросу,— він зачинив віконниці.— Не пливи на Стару Весь, Ашо. Лишайся з матір'ю. Боюся, їй недовго вже бути з нами.

Аша посовалася на стільці.

— Мати ростила мене сміливою. Якщо я не поїду, то все життя потім питатиму себе: а як би все склалося, якби я поїхала?

— Якщо поїдеш, життя твоє може обірватися так несподівано, що ти не встигнеш нічого запитати.

— Це ліпше, ніж решту днів скаржитися, що Скелястий престол по праву мусив бути мій. Я не Ґвінесса.

Вуйко здригнувся.

— Ашо, двоє моїх синів годують крабів поблизу Білого острова. Одружуся я знову навряд чи. Лишайся тут — і я оголошу тебе спадкоємицею Десятивежжя. Задовольнися цим.

— Десятивежжям? — («Хотіла б я!») — Кузенам твоїм це не сподобається. Лицарю, старому Сигфріду, Гото Горбаню...

— У них є власні землі та престоли.

Таки є. Старому Сигфріду Гарло на прізвисько Срібночолий належить вогкий і занепалий палац Гарло; горбатий Гото Гарло сидить на престолі в Мерехтливій Вежі, на стрімчаку понад західним узбережжям. Лицар, сер Гарас Гарло, тримає двір у Сірому Саду; Бормунд Блакитний править з верхівки гори Гаргари. Але всі вони підлягають лорду Родрику.

— У Бормунда — троє синів, у Сигфріда Срібночолого є онуки, а в Гото — амбіції,— мовила Аша.— І кожен з них сподівається стати твоїм наступником, навіть Сигфрід — він, схоже, намірився жити вічно.

— Після мене лордом Гарло стане Лицар,— мовив вуйко,— але він може правити і з Сірого Саду, не тільки звідси. Присягни йому на вірність в обмін на замок, і сер Гарас захистить тебе.

— Я й сама себе здатна захистити. Вуйку, я — кракен. Я — Аша з дому Грейджоїв,— вона зіп'ялася на ноги.— Я хочу батьків престол, а не твій. Оці твої коси вигляд мають вельми загрозливий. Одна з них колись упаде й голову мені відітне. Ні, я сидітиму на Скелястому престолі.

— Тоді ти теж як ті круки, що кидаються на падло,— Родрик знову всівся за стіл.— Іди. Волію повернутися до архімейстра Марвина з його дослідженням.

— Скажеш мені, якщо він відшукає ще одну сторінку.

Вуйко — це вуйко. Його вже не змінити. «Але він припливе на Стару Весь, хай що зараз каже».

Команда вже має вечеряти в залі. Аша розуміла, що мусить приєднатися, обговорити збори на Старій Весі, поміркувати, що це для них усіх означатиме. Її люди, звісно, підтримають її. Але ж їй потрібні й усі решта: всі родичі Гарло, Волмарки, Стоунтрі. «Маю перетягнути їх на свій бік». Щойно її люди почнуть вихвалятися перемогою в Пущанському Насипі, а вони обов'язково почнуть, це повинно зіграти Аші на користь. Команда «Чорного вітру» відчуває якусь збочену гордість за звитяги своєї капітанші. Половина моряків любить її як доньку, половина мріє залізти їй між ноги, але і ті, і ті радо помруть за неї. «А я за них»,— думала Аша, штовхаючи плечем двері в кінці сходів і виходячи у залитий місяцем двір.

— Ашо? — відділилася від колодязя тінь.

Рука метнулася до чингала... і тут місячне світло перетворило темну постать на чоловіка в котиковій шубі. «Ще один привид».

— Трисе! Гадала, ти в залі.

— Хотів побачити тебе.

— Побачити щось конкретне? — вона посміхнулася.— Ну, ось я стою, цілком доросла. Дивися скільки схочеш.

— Жінка,— він наблизився.— Прегарна.

Тристифер Ботлі погладшав, відколи вони востаннє бачилися, але й досі чуприну мав неслухняну, як Аша пам'ятала, а очі великі й довірливі, як у морського котика. «Милі в нього очі, правда». В тому й проблема бідолашного Тристифера: занадто він милий для Залізних островів. «З обличчя гарний став»,— подумала Аша. Хлопчиком Трис потерпав через прищі. Аша так само, і це, можливо, і зблизило їх.

— Мені страшенно прикро через твого батька,— сказала вона йому.

— А мені — через твого.

«Чого б це?» — мало не спитала Аша. Саме Балон відіслав хлопця геть з Пайку, годованцем до Бейлора Блектайда.

— То це правда — ти тепер лорд Ботлі?

— Номінально. Гарен загинув під Кейлінським Ровом. Один з бісів болотяних підстрелив його отруйною стрілою. Але як лорд я нічим не володію. Коли батько не підтримав претензій Воронячого Ока на Скелястий престол, той утопив його, а дядьків змусив переприсягнути на вірність йому. І навіть після цього половину батькових земель Юрон передав у Залізний Гай. Лорд Вінч перший прихилив коліно й визнав його королем.

Дім Вінчів мав на Пайку великий вплив, але Аша постаралася, щоб сум'яття не відбилося в неї на обличчі.

— Ніколи Вінч не мав такої мужності, як твій батько.

— Твій дядько його купив,— сказав Трис.— «Тиша» повернулася з повними трюмами скарбів. Срібло й перли, смарагди й рубіни, сапфіри завбільшки з яйця, а мішки натоптані монетами так, що з місця не зрушиш... Вороняче Око повсюди купує собі друзів. Лордом Ботлі назвався мій дядько Гермунд і тепер править у Лордпорті як підданий твого дядька.

— Законний лорд Ботлі — ти,— запевнила його Аша.— Коли я сяду на Скелястий престол, тобі повернуться всі землі твого батька.

— Як скажеш. Мені байдуже. Ти така вродлива в місячному світлі, Ашо! Доросла жінка, а я пригадую тебе худенькою дівчинкою з прищавим обличчям.

«Чого всім завжди кортить нагадати про прищі?»

— Я теж іноді пригадую...

«Тільки не з такою любов'ю, як ти». З п'ятьох хлопців, яких мати привезла на Пайк як годованців після того, як Нед Старк забрав єдиного її зацілілого