Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

сюди на запрошення панни Пенелопи Фіттес,—мовив Локвуд.—Я—Ентоні Локвуд, а це мої колеги, Джордж Кабінс і Люсі Карлайл.

— Так, ми чекали на вас, — кивнув старий. — Наша люба панна Пенелопа зараз у читальній залі. — Він уважно дивився на Локвуда. — То ви — син Селії й Дональда? Я, здається, читав про вас у «Таймсі». Так, так. ви дуже подібні й до матері, й до батька.

— То ви знали їх, сер? — запитав Локвуд.

— О, звичайно. Свого часу вони були кандидатами в члени нашого Товариства. Вони, до речі, зробили вельми цікаву доповідь саме в тій кімнаті, куди я зараз відведу вас. Доповідь. здається, називалась так: «Перекази про привидів серед племен Нової Гвінеї та Західної Суматри». Ваші батьки були, звичайно, збирачі народної творчості, але не науковців най-вужчому розумінні цього слова... Та водночас їхні знання були видатні. їхня смерть стала для нас великою втратою...

— Дякую, сер. — відповів Локвуд. Обличчя його залишалося безпристрасним.

—Еге ж. еге ж... ви прийшли сюди не задля розмов зі мною... Сюди, будь ласка.

Старий повів нас коридором, застеленим килимом. Зі стін на нас дивились портрети величних сивих добродіїв, схожих на нього самого. В кінці коридору вигравало жовто-червоним світлом високе вікно з вітражем, біля якого на постаменті стояла вирізьблена з каменю триструнна арфа. Секретар показав на неї:

— Вам. напевно, вже доводилося бачити наш скромний символ?

— Так. траплявся десь, — недбало відповіла я. Навряд чи варто було розповідати про окуляри, які ми свого часу поцупили в одного вбивці.

— Орфеєва ліра, — додав Джордж. — Так, здається, він називається?

— Саме так. — підтвердив секретар. — Міф про Орфея ви, звичайно, знаєте. Його вважають заступником музикантів і дослідників невідомого.

— Він, здається, побував у підземному світі? — перепитав Джордж. — Шукав свою померлу дружину?

— Ваша правда, пане Кабінсе, — старий повернув ліворуч, у бічний коридор, де нам трапився ще один літній член клубу, лисий і усміхнений. Він побокував, пропускаючи нас. — Орфей так чудово співав і грав на лірі, що заворожив не лише мерців, а й їхніх страхітливих сторожів. І навіть ублагав самого Гадеса, похмурого бога підземного світу, віддати йому померлу дружину. Оце то сила!

— То ваше Товариство надихається прикладом Орфея? — незвично тихо запитав Локвуд.

— Так. бо ми теж шукаємо способи подолати привидів. Ми — це строката компанія винахідників, промисловців, філософів, усіх, кого цікавить Проблема й шляхи її вирішення. Ми дискутуємо, сперечаємось, працюємо над пристроями, що можуть призупинити навалу духів.

— На зразок виробів Інституту Ротвела? — запитав Джордж.

Старий клацнув язиком, і його усмішка стала сумною:

— Ні, не зовсім так. Інститут, вважаємо ми, це надто вже... комерційна установа. Вигода для них важливіша за істину. Багато їхніх, як ви кажете, «виробів» не мають жодної користі. А наше Товариство об’єднує ідеалістів, пане Кабінсе. Нам потрібні певні відповіді на певні запитання. Ми б’ємося до переможного кінця — не лише проти привидів, а й проти самої смерті.

— І які ж пристрої ви створюєте, сер? — запитав Джордж. і його очі зблиснули. Я зрозуміла, що він подумав про окуляри.

— Найрізноманітніші! Наведу вам лиш один приклад. Молоді люди — такі, як ви,—щасливі, бо можуть чути й бачити надприродні явища. Літні ж люди — такі, як я. — безпорадні серед темряви. Тому ми шукаємо способи допомогти літнім людям захиститись від примарних ворогів. Ми вже досягни певних успіхів, побудували прототипи... але вони ще не готові до широкого застосування.

Джордж повільно кивнув:

— Розумію. То ви кажете, що вже побудували прототипи? Чудово...

— Саме так, — секретар зупинився перед темними дубовими дверима. — Ось ми й прийшли. Це читальна зала.

— А чим закінчилась історія з Орфеєм? — запитала я. — Він повернув собі дружину?

Секретар сумно засміявся:

—Ні, любонько. Не повернув. Він порушив ГЬдесову заборону. озирнувся, і його дружина так і залишилась у потойбічному світі. О. якби й ми могли зробити так само, щоб наші мертві друзі не покидали того світу!

Вичинивши перед нами двері й побокувавши, він оголосив:

— Представники агенції «Локвуд і К°»!

А далі, пропустивши нас уперед, пішов собі.

Читальна зала Товариства Орфея виявилась не дуже великою кімнатою. Якщо Локвудові батьки справді виголошували тут свою доповідь, то слухачів у них було не дуже багато. Темні книжкові полиці зусібіч оточували затишну кімнатку з килимом на підлозі, кількома кріслами й столиками. Пене-лопа Фіттес сиділа в кріслі біля каміна, милуючись язиками вогню. Її довге чорне волосся виблискувало, обличчя здавалось вирізьбленим з мармуру. Від того, що вона була молодша за інших членів Товариства, від її свіжості й краси в нас перехопило подих. Вона обернулась і з усмішкою поглянула на нас.

— Привіт. Ентоні. — сказала вона. — Люсі, Джордже, привіт. Проходьте й сідайте, будь ласка.

Над каміном, у позолоченій рамі, висів портрет жінки в чорній щжні з неглибоким вирізом, з ліхтарем у руці. Волосся жінки було зачесане назад, у великих очах відбивалось яскраве ліхтарне світло. Це обличчя було знайоме всім — з книжок, поштових марок, листівок, що продаються на Стренді. Знайоме й водночас анітрохи не схоже на зморене лице з фотографій у Будинку Фіттес.

Пенелопа Фіттес помітила мій інтерес.

—Так. це моя дорога бабуся, — сказала вона. — Саме вона заснувала Товариство Орфея, коли була ще зовсім молода. Я продовжую її справу, підтримуючи зусилля, спрямовані на вирішення Проблеми. Я щедро винагороджую всіх, хто виявляє в цій справі кмітливість. Саме тому я й збираюсь дещо запропонувати вам.

— Нову справу, Пенелопо? — запитав Локвуд.

— Ні, дещо більше. Я хочу зробити вам велику ласку. Я буду рада, якщо ваша агенція об’єднається з моєю.

Отак — відразу, без зайвих слів. Свою пропозицію Пене-лопа зробила з усмішкою, та її слова просто-таки поцілили в кожного з нас, мов ракета. Мені запаморочилось у голові, а Джордж мимоволі видав не вельми приємний звук. Локву-дове обличчя заціпеніло. Таким спантеличеним я ще ніколи його не бачила. Якщо його приголомшеність під час відкриття домовини пані Баррет можна було оцінити на дев’ять балів з десяти, то зараз це була тверда десятка. Десятка з плюсом. А потім Локвуд заморгав так, ніби ніяк не міг повірити її словам.

Панна Фіттес поставилась до нашого подиву з розумінням. Навіть, я сказала б, надто ласкаво.

— Мене дуже вразило