Нікос Казандзакіс - Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса, Нікос Казандзакіс

зеленій котловині, він, мудро єднаючи шляхетність височини й лагідність поля, видався мені чудово вибраним притулком для самозаглиблення людини.

«Тут життєрадісна й твереза душа,— думав я,— могла урівноважити релігійне піднесення з людськими силами; ні стрімкої надлюдської висоти, ні чуттєвої лінивої приземленості — тут є те, що треба, і скільки треба, аби душа вивищувалась, не втрачаючи своєї людської принади. Такий пейзаж,— розмірковував я далі,— не витворює ні героїв, ні свиней, він витворює справжніх людей.

Як чудово пасував би сюди витончений давньогрецький храм або радісне мусульманське теке![42] Бог спускався б сюди в простій людській одежі, ходив би босоніж по весняному моріжку й тихо розмовляв би з людьми».

— Яке диво, яка самота, яке блаженство! — шепотів я.

Ми спішились, ввійшли в аркові двері й піднялися в приймальню отця-економа. З’явилася таця з ракі, варенням та кавою, прийшов отець-економ, нас оточили ченці, зав’язалася розмова. Лукаві очі, жадібні губи, бороди, вуса, важкий дух чоловічих тіл.

— Ви часом не привезли якоїсь газети? — запитав отець-економ.

— Газети? — здивовано вигукнув я.— Нащо вона вам тут?

— Та як же, брате! Подивитися, що робиться в світі! — обурено загули ченці.

Вчепившись у дерев’яну огорожу балкона, вони кричали, як ворони. Говорили про Англію, Росію, про Венізелоса й короля, говорили гаряче. Світ відлучив їх від себе, але вони не відлучили від себе світ. В їхніх очах зринали міста, крамниці, жінки, газети...

Один товстий довговолосий чернець підвівся й прогугнявив до мене:

— Хотів би дещо тобі показати, цікаво знати твою думку. Зараз піду принесу.

І він рушив до дверей, склавши короткі волохаті руки на животі та човгаючи сукняними пантофлями.

Ченці зловтішно захихотіли.

— Отець Дометіос,— сказав економ,— знову принесе глиняну черницю. Сатана зарив її в землю, і одного дня Дометіос, скопуючи сад, знайшов її й приніс у свою келію. Відтоді бідолаха втратив сон. Ще трохи — й зовсім з’їде з глузду.

Зорбас підвівся — його душила злість.

— Ми прийшли побачитися зі святим ігуменом, підписати документи,— процідив він.

— Святий ігумен,— відповів отець-економ,— відсутній, ще вранці він пішов на господарський двір. Почекай трохи.

З’явився отець Дометіос, простягти вперед складені пригорщею долоні, наче тримав святий потир.

— Ось воно! — сказав Дометіос і обережно розкрив долоні.

Я підійшов ближче: в брудних чернечих долонях грайливо усміхалася маленька напівгола танагрійка[43]. Єдиною рукою, що залишилася в неї, вона трималася за голову.

— Оскільки вона показує рукою на голову,— пояснив Дометіос,— то цим вона хоче сказати, що там у неї є якийсь коштовний камінь, можливо, діамант. Як тобі здається, шановний?

— Мені здається,— вихопився жовчного вигляду чернець,— що в неї болить голова.

Але товстий Дометіос, важко дихаючи, невідривно дивився на мене. Його цапині губи тремтіли.

— Я гадаю, що її треба розбити,— сказав він,— розбити й подивитися. Я вже не можу спати... Раптом у ній справді якийсь діамант?

Я дивився на гарненьку дівчину з малесенькими тугими персами, що опинилася в цьому ладановому чаду поміж розп’ятих богів, які проклинають тіло, радість і цілунок.

О, якби я міг її врятувати!

Зорбас узяв глиняну статуетку, помацав тоненьке, струнке дівоче тіло, і пучки його пальців затрималися на високих персах.

— Ти що, старий, не бачиш? — сказав він.— Це ж Сатана. Не хто інший, як він, власною персоною. Будь спокійний, я його, мерзенного, добре знаю; поглянь на його перса, отче Дометіосе, які вони округлі, тугі, свіжі,— саме такі вони і є, діду, перса диявола!

На порозі з’явився гарний юний чернець: сонце освітлювало його золотаве волосся й кругле, вкрите пушком обличчя. Жовчний чернець підморгнув отцю-економу. Обидва хитро посміхнулися.

— Отче Дометіосе,— в один голос сказали вони,— твій послушник Гавриїл.

Старий чернець миттю згріб глиняну жіночку в пригорщу й посунув, як величезна куля, до дверей. Юний ченчик мовчки, граційною ходою пішов попереду, і обидва зникли в довгій, ветхій зовнішній галереї.

Я дав знак Зорбасові, і ми вийшли у двір. Приємне тепло, посеред двору квітне помаранча, розливаючи довкола пахощі. Біля неї із стародавньої мармурової голови барана дзюркітливо струменить вода. Я нахилився й підставив голову під цівку.

— Ну й ну! Хто вони такі? — гидливо скривився Зорбас.— Ні жінки, ні чоловіки! Мули! Тьху! Бодай ви добра не бачили!

Він теж підставив голову під холодну воду, засміявся й повторив:

— Тьху! Бодай ви добра не бачили! У кожному з них сидить по дияволу: тому давай жінку, тому солону тріску, тому грошей... Ох же ж і йолопи! Що простіше — вийди у світ, напасись там од пуза, хай воно тебе не мучить!

Він запалив сигарету, сів на кам’яну лаву під розквітлою помаранчою й провадив далі:

— Я, коли чогось дуже хочу, знаєш, що роблю? Пхаю в себе й пхаю, аж поки мене вернути почне, поки так остогидне, що вже й думати про нього не можу. Або уявляю його собі з відразою. Колись давно, ще як був малий, я просто вмирав за черешнями, аби ти знав. Грошей катма, куплю собі трішечки, з’їм, а воно знову хочеться... День і ніч тільки про черешні й думав, аж слина текла. Мука, та й годі! І ось одного дня розсердився, мабуть, соромно стало, біс його знає. Зрозумів я, що черешні беруть мене на глузи. І що ж ти думаєш я вигадав? Підіймаюся вночі тихенько, нишпорю по батькових кишенях, знаходжу срібну меджідіє[44] й забираю. Рано-вранці встаю, біжу на базар, купую цілий кошик черешень. Ховаюся в канаву й починаю їх жерти. Жеру й жеру, аж поки мене здуло, закрутило в животі. Почав я блювати. Виблював усе і відтоді, хазяїне, забув про черешні, бачити їх не хочу. Став вільною людиною. Коли вже потім бачив черешні, то казав: «На біса ви мені здалися!» Так само я робив і з вином, і з куривом. Я ще п’ю й курю, та варто мені захотіти — раз! — і все, відрубав. Пристрасть мене не підкоряє. Так само і з вітчизною. В нестямі був од неї, а тоді упився нею, виблював і звільнився.

— А з жінками як? — запитав я, сміючись.

— Настане і їхній час, будь вони прокляті, настане!

Тільки як мені стукне сімдесят років.

Хвилинку поміркувавши, він вирішив, що цього замало, тому уточнив:

— Ні, краще вісімдесят років. Твоя милість, хазяїне, зволить сміятися, та це зовсім не смішно! Саме так людина