Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

не було, а на душі в мене стало світліше, хоч усупереч усім нормам етики намісник не повідомив мене заздалегідь про справи, якими мали ми займатися, і, навіть заходячи до нього, я не знав, про що йтиме мова. Щоб дати уявлення про моє становище, скажу, що мене пойняла безтурботна цікавість і передчуття забави.

Ми люб’язно привіталися, перемовилися кількома словами про світські новини петербурзького й тифліського походження, перш ніж намісник запропонував почати, попросивши полковника Сахнова керувати нашим засіданням.

— Які ви родичі із злочинцем Туташхіа? — зразу ж спитав полковник Зарандіа.

На такий початок навіть я не чекав. Я помітив, що Зарандіа був дуже потішений глупотою полковника.

— Його мати і мій батько — рідні сестра і брат,— спокійно відповів він.— У Грузії — це найближча рідня. І він, і я виросли в сім’ї мого батька. Дата Туташхіа і його сестра Еле лишилися сиротами ще в ранньому дитинстві. І хоч я і Дата Туташхіа росли як рідні брати, мушу довести до вашого відома, що відтоді, як Дата Туташхіа пішов у абраги, я з ним не бачився жодного разу і не побачу його, якщо цього не вимагатиме мій службовий обов’язок.

Друге запитання, яке мав поставити чоловік з таким убогим розумом, як у Сахнова: в яких стосунках перебували на тон час Зарандіа та його двоюрідний брат, що пішов у абраги. Але Зарандіа встиг відвернути запитання, яке ще тільки готувалося. Сахнов мав такий вигляд, ніби він збирався сісти, а в цей час у нього за спиною забрали стілець. Щось подібне кілька разів і за інших обставин Зарандіа проробляв і зі мною. Тоді він пояснював це бажанням зберегти час, а насправді намагався внести плутанину в думки супротивника. Зараз, у розмові з Сахновим, він блискуче досяг цієї мети. Полковник довго сидів розгублений. Потім, отямившись і зазирнувши в папірець, що лежав перед ним, спитав:

— Чи правда, що брати єврея-контрабандиста, якого ми заарештували, піднесли вашій дружині діамантові сережки вартістю п’ять тисяч карбованців?

— Абсолютна істина! — потвердив Зарандіа, відкрив портфеля й почав щось шукати в ньому.

Сахнов повеселішав, зиркнув на намісника, докірливо — на мене і, обернувшись до Зарандіа, хотів уже був спитати..., Але не встиг — Зарандіа подав йому витягнутого з портфеля папірця й сказав:

— Ту операцію ми здійснили в травні. Під час слідства — то був уже вересень — брати, єврея-контрабандиста запропонували мені хабар. Запропонували в такій формі і за таких обставин, що викрити їх у підступності не можна було. Змусити їх запропонувати мені хабар одвертіше — означало б поставити себе в становище винного. Єдина можливість, яка залишалася в мене,— це запевнити їх, сказавши, що, позаяк їхній брат вчинив незначний злочин, він дістане, на щастя, два роки ув’язнення. З тим я й випровадив їх. А через три дні, тоді ж таки, у вересні, в моєї дружини опинилися сережки, про які говорено так невиразно. Я дізнався про це через тиждень, а ще через кілька днів, тобто третього жовтня, нотаріус у Кутаїсі завірив оцей документ.

Папірець Зарандіа вже перекочував до мене. Кутаїський нотаріус засвідчував той факт, що Мушні Зарандіа повернув сережки євреям.

Я засміявся. Намісник пригубив склянку з водою і тихо сказав Сахнову:

— Un vrai Satan![17]

Зарандіа сам знав, хто він і чого вартий, йому не потрібне було намісникове засвідчення.

— Добродію Зарандіа, я сподіваюся, ви не образилися від тієї незручності, що виникла в нашій розмові й була лише неминучою формальністю? — спитав намісник.

— Безперечно! — озвався Зарандіа.

У кабінеті запала ніякова мовчанка. Намісник глянув на Сахнова раз і вдруге — немов хотів спитати, чому ж мовчить пан полковник. Сахнов перебирав папери, явно бажаючи показати: ось закінчу, і підемо далі. Мушні Зарандіа цвів від задоволення. Я намагався відгадати, навіщо потрібна була ця нарада, оповита такою таємничістю. Бо ж не задля того приїхав Сахнов з Петербурга, щоб поставити Зарандіа ці двоє ідіотських запитань?

Нарешті полковник зібрався з думками й, відкашлявшись, сказав:

— Внутрішнє становище в імперії таке, що треба якомога швидше позакінчувати всі запущені чи відкладені справи. На підвідомчій вам території самоуправно діють банди розбійників, не менше як по двадцять душ, і розбійники-одинаки — їх і не злічити. Всі заходи, що вживалися для їх ліквідації, не привели до бажаних результатів. Чим можна виправдати такий стан?

Сахнов чекав відповіді від мене. Раз на два-три місяці наше відомство надсилало до Петербурга доповіді, і про стан справ у краї Сахнов знав. Проте він наполягав на поясненнях. Я не дозволив собі подробиць і був небагатослівний:

— Ми боремося з бандитизмом застарілими, непридатними засобами — це перше. Боротьбу одразу ведуть кілька відомств: поліція, жандармерія, військовий округ, а серйозно — ніхто. Дії згаданих відомств часто суперечать одна одній і тому — марні. Це друге. Третє: бандити мають надійну опору — населення співчуває їм, і вони користуються його допомогою, а ми цього майже зовсім позбавлені. Четверте: з нашого боку цією боротьбою займаються люди з обмеженими здібностями і вбогим розумом, а кожен з бандитів — особистість відважна й вельми досвідчена. Я кажу о-со-бис-тість! Розбійників, котрі розумом і духовними якостями не переважають своїх переслідувачів, ми виловлюємо легко: за останні п’ять років таких налічено п’ятдесят чоловік!

— Яка ваша думка? — звернувся Сахнов до Зарандіа.

— Сказане його ясновельможністю випливає з багаторічних спостережень і досвіду, чимало разів перевіреного. Тому міркування його ясновельможності видаються мені безперечною істиною.

Фізіономію Сахнова спотворила гримаса: кому потрібний на нараді оцей лицемірний суб’єкт? Намісник помітив той жест і зайшовся рум’янцем. І не тому, що відповідь Зарандіа зачепила його, а тому, що все, про що я говорив, лише повторювало численні доповіді, що їх за схваленням намісника надсилали до Петербурга. Гримаса Сахнова, адресуючись намісникові, зневажала його думку.

— Граф має слушність! — категорично мовив намісник.

— Та й мені так здається,— квапливо згодився Сахнов і, помовчавши, проказав, ніби вирішуючи для себе: — Отже, треба змінювати спосіб боротьби з бандитизмом, передати цю справу у відання лише одного відомства, підірвати опору бандитизму серед народу, позбавивши бандитів його співчуття, і залучити до справи людей мислячих і досвідчених. Чи не так?

Щоб зробити такий умовивід з усього, що я сказав, не треба було великого розуму. Висновок, видимий і досяжний, уже лежав на поверхні. Та й письмові доповіді, як я вже казав, надсилали Ми до Петербурга одну