Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

багато, ще й обходилося найдешевше. З їжі Енні порадила спробувати рибу хільсу.

— Бенгальці полюбляють рибу,— пояснила вона.— Хільса — місцевий делікатес.

Я відмовився і замовив стейк. Мені хотілося чогось простого, без усіляких несподіванок.

— А ви хоробрий,— зауважила вона.

Я приготувався до поганих новин.

— Чи вам відомо, що існує велика ймовірність, що стейк буде з буйволового м’яса, а не з яловичини? Не забули, що корова для індусів священна? Більшість кухарів і не торкнеться її м’яса, тож багато ресторанів вважають за краще подавати натомість буйволяче, особливо зараз, коли групи із захисту корів з’являються усюди, як гриби після дощу. Утім, це ж «Великий східний», може, вам і пощастить.

Вона посміхнулася, і мені раптом стало байдуже, який той стейк, буйволячий чи коров’ячий.

Принесли вино, ми виголосили тост.

— За нові початки,— підняла келих Енні і продовжила: — Коли про це зайшла мова, ви вже знайшли квартиру?

— Часу не було навіть подумати про це. Зараз мене і пансіон улаштовує, хоча їжею можна легко отруїтися. Власне,— знизав я плечима,— мені байдуже, де жити.

— Дурниці,— відрізала вона.— Ви не в Лондоні, Семе. Тут варто пам’ятати про престиж. Не личить офіцеру імперської поліції, пукка сагибу, мешкати в пансіоні. Вам потрібна власна квартира. Гарні апартаменти в районі Парк-стрит і слуги, звісно.

— І скільки слуг?

— Якомога більше. Що більше, то веселіше,— посміхнулася вона.

— Претензійно якось.

— Звісно,— піддражнила вона.— І це добре.

— З моєю платнею, боюсь, можу дозволити собі тільки куций кортеж.

— У Калькутті так не годиться, Семе. Народ тут ладен власну бабцю продати на мило, ніж відмовитися хоч від одного слуги. Що казатимуть люди, якщо леді Така-то відмовиться від парочки покоївок через урізаний бюджет? Ото скандал буде! Власне, ось і проблема в Індії: люди тут значно дешевші за тварин. Слугу, кухара і покоївку дешевше утримувати, ніж коня.

— У такому разі завтра вранці негайно дам оголошення: шукаю усіх трьох. Де ж я поставлю коня у квартирі?

Вечір ішов саме так, як я і сподівався. Грав оркестр, ллялося вино. Ми їли і розмовляли про Англію, про війну, про Індію та індійців. Коли в бесіді виникали паузи, я роззирався навкруги. За столиками сиділо напрочуд багато блідих юних леді у супроводі чоловіків щонайменше вдвічі старших за них. Я вказав на це Енні.

— Ці дівчата — «риболовний флот», як ми тут кажемо,— розсміялася вона.— Щороку сюди припливають кораблі, завантажені англійками зі шкірою кольору ріпи, які приїхали шукати собі чоловіків. Це триває вже багато років, а після війни їхня кількість іще збільшилася.

— Це можна зрозуміти,— відповів я.

— Система досить добре працює,— продовжила вона, відпивши вина. Підняла келих і трохи покрутила, щоб підкреслити свої слова.— Щось таке відбувається з англійськими дівчатами, коли їм виповнюється двадцять п’ять. Починають боятися, що залишаться на поличці. Тож сідають на пароплав і приїжджають до Індії, де буквально тисячі сагибів сумують за домашнім затишком і ладні одружитися з першою ж ліпшою англійською трояндою. І байдуже, що вона простенька чи має якісь вади, якщо має правильне походження, то чоловіка тут знайде. Мені чоловіків шкода, особливо чиновників. Бідолахи приречені на монаше життя. Знаєте, тут і досі не схвалюють шлюб до тридцяти. А якщо одружитися з небілою жінкою, то можна взагалі поставити хрест на кар’єрі.— Голос у неї став хрипким, у ньому забряжчали металеві нотки. Схоже, вилилася вся гіркота, накопичена за життя. Вино розв’язало язик.— Можуть іще заплющити очі на нетривалий зв’язок,— продовжила вона,— але щоб шлюб? — І вона помахала рукою: — Оце вже ні, ні.

— Як його звали?

Вона здивовано перевела на мене погляд.

— Кого?

— Ви знаєте кого.

— Ім’я не важливе. До того ж це вже давня історія.

Вона відпила вина. Я не поспішав порушувати мовчання. Бачив, що вона хоче зняти із себе тягар болю, а найкраще, що чоловік може зробити для жінки,— це її вислухати.

— Він служив у письменників,— продовжила вона.— Ми познайомилися, коли мені було двадцять один. Він щойно приїхав із Англії. Закрутив мені голову. Майже рік були разом. Обіцяв одружитися.

— Що сталося?

— А що може статися? Індія. Імперія. Вона змінює англійців. Придушує їх. Вони приїжджають сюди з широко розплющеними очима, сповнені найкращих намірів. І дуже скоро стають цинічними і черствими. Навчаються у старших і починають вірити в усі нісенітниці про британську вищість, не паруються з нижчими расами. Починають зневажати місцевих. Усі не-білі вважаються недостойними. Імперія псує добрих чоловіків, Семе.— І вона зробила ще один ковток.— Запам’ятайте мої слова, з вами теж таке станеться.

— Не думаю,— не погодивсь я.— Годі з мене вже тієї британської вищості.

Вона гірко розсміялася.

— Послухаємо, що ти скажеш через шість місяців.

Може, вона і має рацію. Мої слова пролунали напружено, щойно я їх вимовив. Спокусливо легко звикнути до побутового расизму, на якому, схоже, тут усе базується. Кілька годин тому я і сам його продемонстрував. Він дуже підступний. Але я можу бути кращим: можу навчитись у цієї жінки, цієї вродливої розумної жінки, яка бачила все, що ховається за обманом і лицемірством.

— Я серйозно,— додав я, намагаючись переконати не стільки її, скільки себе.

— Авжеж, Семе. Ви не схожі на інших. Ви не такий.— І вона осушила келих.

Що сказати? Наполягати, що я дійсно не такий? Боюся, не таким я можу і не бути. Не знайшовши слів, я просто промовчав і налив їй іще вина.

— Вибачте,— зітхнула вона.— Ви на це не заслуговуєте. Просто я бачила, як це відбувається. Милі хлопці із середнього класу, з якогось Ширу, приїжджають сюди, і влада та привілеї паморочать їм голову. Їм раптом починають уклонятися і все підносити, навіть одягають їх слуги. І незабаром вони переконуються, що мають на це повне право.

— Тоді мені краще забути про слуг і купити натомість коняку.

Вона посміхнулася. Чарівна посмішка. Як чоловік узагалі може проміняти її на кар’єру?

— Ну що, розкажете мені, що сталося вчора? — запитала вона.

— Майже нема чого розказувати. Ми вистежили підозрюваного. Він пручався. Я робив свою роботу.

— Гадаєте, він убив Мак-Олі?

Я завагався, але похитав головою.

— Більше нічого сказати не можу, Енні. Це не моя забаганка.

Вона посміхнулась і легенько погладила мою руку.

— Вибачте. Не дуже пристойно