Маргарет Мітчелл - Звіяні Вітром (том 1)

і мулів збивали на ній хмарки рудої куряви. У передньому фургоні сиділо четверо дужих негрів з сокирами - вони мали нарубати гілок вічнозелених дерев і очистити їх від ліан,- а в глибині повозу видніло громаддя прикритих шматиною кошиків та козубів з їжею та посудом і кільканадцять кавунів. Двоє чорних - один озброєний банджо, а другий губною гармонійкою - награвали місцевий варіант пісні “Коли хочеш мило жить, в кавалерію іди…”. За ними тяглася весела кавалькада: дівчата в квітчастих бавовняних сукнях, з легкими шаликами на плечах, у бриликах і тонких рукавичках, над головами маленькі парасольки, щоб уберегти шкіру від сонця; старші дами, що сиділи стримано і тільки всміхалися на різні перегуки й жарти від коляски до коляски; видужуючі зі шпиталів, втиснені між тілистими матронами й тендітними дівчатами, які намагалися всіляко їм догодити; офіцери, що їхали ступою на конях, супроводжуючи повози,- рипіли колеса, дзвеніли остроги, поблискували на сонці золоті галуни, поколихувалися парасольки, маяли віяла, чувся спів негрів. Усі вибиралися Персиковою дорогою за місто збирати галуззя, погуляти на пікніку, покуштувати кавунів. “Усі, окрім мене”,- понуро думала Скарлет.

Проїжджаючи повз її вікно, вони всі махали їй рукою і щось привітно гукали, а вона силкувалася відповідати їм у тому ж тоні, хоч це було й нелегко. Гострим щемом заворушився в серці біль, поволі підкотив до горла, виріс у грудку й ось-ось ладен був прорватися слізьми. Усі вибираються на пікнік, окрім неї. А ввечері усі підуть на доброчинний базар і на бал - усі, окрім неї. Себто всі, окрім неї, і тітоньки Дріботуп, і Меллі, й ще кількох бідолах, пов’язаних жалобою. Але Меллі й тітоньці жалоба начебто не вадить. їм якось і на думку не спадало, щоб і собі вибратись на люди. А от Скарлет навпаки. їй закортіло на пікнік просто страх.

І де ж тут правда в світі! Готуючись до цього доброчинного базару, вона наробилася вдвічі більше за будь-кого з дівчат у місті. Вона плела шкарпетки й дитячі шапочки, шалики й кашне, і цілі ярди мережив, і розмальовувала всякі порцелянові туалетні мисочки та філіжанки. І розшила прапорцями Конфедерації добрі півдесятка наволочок для диванних подушок (зірочки вийшли трохи кривобокі, щоправда, одні майже круглі, інші з шістьма чи сімома ріжками, але загальне враження все одно було гарне) Вчора вона до повної знемоги працювала у старій задушливій залі манежу, оздоблюючи жовтим, рожевим і зеленим марлевим драпуванням лотки, наставлені попід стінками. Це й справді була тяжка робота, та ще й під наглядом дам із шпитального комітету - ніякої втіхи від неї. І яка могла бути втіха, коли всі ці добродійки Меррівезер, Елсінг і Вайтінг поганяють тебе, мов рабиню! І ще коли мусиш вислуховувати їхні нескінченні вихваляння успіхами своїх дочок. А ще до всього того вона опекла собі до пухирів два пальці, допомагаючи Дріботуп і куховарці пекти листове печиво для лотереї.

І ось тепер, наробившись, як негритянка на плантації, вона мусить з гідністю відійти вбік, саме коли для всіх починається забава! Яка ж це правда на світі, коли чоловік у неї помер і залишив її вдовою з немовлям, що оно верещить у сусідній кімнаті, коли її позбавлено всіляких розваг у житті! Ще ж лише рік тому вона могла танцювати вволю й носити яскраві сукні замість цих похмурих жалобних одінь, і мала щонайменше трьох женихів укупі. їй же тільки сімнадцять років, і ноги її самі рвуться до танцю. Ні, доля таки несправедлива! Життя проноситься повз неї оцією тінистою літньою дорогою, разом з цими сірими уніформами, дзенькотом острог, маєвом квітчастих суконь, грою на банджо. Вона намагалася не дуже вже звабливо всміхатись і махати рукою, бачачи знайомих чоловіків, що їх доглядала у шпиталі, але ямочки у неї на щоках промовляли самі за себе, та й взагалі як вона могла вдавати, ніби серце її в могилі, коли насправді це зовсім не так?

Свої уклони і помахи рукою Скарлет мусила раптом урвати, коли до неї в кімнату ввійшла Дріботуп, як завжди захекана після сходів, і рішуче відтягла її від вікна.

- Та чи ви при пам’яті, голубонько, що отак махаєте чоловікам з вікна своєї спальні? Ви мене вражаєте, Скарлет, їй-бо! І що сказала б ваша матінка?!

- Та ж ніхто не знає, що це моя спальня.

- Але вони можуть здогадатися, і це нітрохи не краще. Голубонько, ви не повинні цього робити. Всі почнуть говорити про вас, що ви так нескромно поводитесь… Та й крім того, місіс Меррівезер знає, що це ваша спальня.

- І звісно, ця стара плетуха неодмінно всім розпатякає.

- Голубонько, як ви так можете! Доллі Меррівезер - моя найкраща приятелька.

- Але вона таки плетуха,- ох, пробачте, тітонько, та не плачте-бо! Я її не подумала, що це вікно спальні. Більше я не буду… Я просто хотіла подивитись, як вони проїжджають. Мені ж так кортить побути з ними!

- Голубонько!

- Що ж, як це правда! Я так знудьгувалася в чотирьох стінах.

- Скарлет, обіцяйте мені, що більш ніколи такого не скажете. Люди ж почнуть говорити! Всі подумають, ніби ви не виявляєте належної пошани до пам’яті бідного Чарлі..,

- Тільки не плачте-бо, тітонько!

- О, бачите, ви теж починаєте плакати,- схлипнула не без утіхи Дріботуп, дістаючи з кишені спідниці хустинку.

Тверда грудка нарешті підкотилась до горла Скарлет і вирвалася назовні голосним плачем - не по бідному Чарлі, як гадала Дріботуп, а через те, що скрип коліс і людський сміх поволі завмирали удалині. Вбігла зі своєї кімнати наполохана Мелані -чорне волосся, завжди охай- но підібране в сітку, розсипалось на плечах дрібненькими кучериками, в руці гребінець.

- Любі мої! Що сталося?

- Чарлі! - видушила з себе Дріботуп, охоче віддаючись своєму бідканню й припадаючи головою до Меллі.

- Ох! - скрикнула Меллі, і губи у неї затремтіли, коли прозвучало братове ім’я.- Візьміть себе в руки, дорогенька! Не плачте. Ох Скарлет!

Скарлет упала ницьма на ліжко й голосно заридала за своєю пропащою молодістю, за молодечими розвагами, яких її позбавлено, вона плакала з обуренням і розпукою дитини, яка розуміє, що раніше могла слізьми на будь-чому наполягти, але що тепер слізьми не домогтись уже нічого. Втупивши голову в подушку, Скарлет схлипувала й молотила ногами по стебнованій ковдрі.

- Краще б мені вмерти! - повторювала вона крізь сльози. Перед виявом такого невдаваного горя Дріботуп стримала свій легкодумний плач, а.