Валентин Лукіч Чемеріс - Рогнеда

племінні, додержавного типу об’єднання. Майже кожного року величезні печенізькі орди вдиралися до переяславських і півдня київських земель, часом доходячи до стольного граду Русі. Вони вбивали і полонили тисячі руських людей, грабували й палили міста і села, витоптували посіви й луки. Але на шляху загарбників стали руські ратники, оспівані в билинах, як богатирі землі Руської. Та й сама героїчна боротьба давньоруського народу на чолі з князем Володимиром проти вторгнень печенігів викликала до життя великий цикл билин про славного, доблесного, мужнього і мудрого володаря Красне Сонечко» (М. Ф. Котляр). 2. Є на Вкраїні село Печеніги…

Є, є. І не одне. І всі їхні назви пов’язані з ними, з печенігами.

Є село Печеніги на Харківщині, є село Печеніги на Чернігівщині, Печеніжки – на Івано-Франківщині…

Печеніги з’явилися у прикаспійських степах у VIII ст., витіснивши хозар, вони вийшли і в придонецькі степи. Просуваючись до Дунаю, кочовики перетнули шлях «Із варяг у греки», грабуючи купців. За свідченням літописів, київські князі з 915 року до 1036-го вели з печенігами криваві й тяжкі війни. І лише 1036 року дружина князя Ярослава Мудрого остаточно розгромила печенігів біля Києва – на згадку про цю перемогу побудовано Софійський собор. Але до того далекого року 1036 ще треба було дожити і вистояти в безперервних кривавих січах.

Кочівники, які колись грабіжничали й безчинствували на наших землях, а потім або пішли, або «погибоша, аки обре», залишили про себе згадку на віки – в назвах українських поселень. Це хоча б Торчин, Торське (на згадку про торків). Ціла низка однотипних назв є в Україні, у яких згадуються кляті торки.

Села Велике і Мале Половецьке – віковічна згадка про половців, які колись розбійничали в тих краях.

А різні населені пункти з назвами Турки, Турчини, Козари, Козарівка (себто хозари)… Узин, місто Саки в Криму, Бердичів (від берендичів), Куманівка, Кумани (тюркські слова, що означають народ, люди), Татарівці, Татарка – зрозуміло, звідки назва, Черкаси (чорні клобуки) і так… аж до Чемерисів Волоських (Вінницька область), до селища Чемерівці (Хмельниччина) – пояснень таким назвам багато. Дехто виводить їх від найменування кіммерійці (найдавніший народ, відомий на нашій території), інші – від тюркських племен чемерисів, які наймалися на службу до польських магнатів. Вони родичалися з українським населенням, ставали хліборобами, українцями. А дехто вважає, що це – марійці, які перебиралися в давні часи на Україну, воювали навіть у війську Богдана Хмельницького і з часом, зукраїнізувавшись, стали своїми на Україні[22]…

Руські князі тільки тим і зайняті були, що постійно відбивали напади печенігів і самі ходили проти них з військом. Один лише Володимир Святославич провів сім великих воєн (збереглися про них дані) проти печенігів у 990, 992 (двічі), 996, 997, 1001 і 1004 роках. І у всіх, за твердженням літописців, руські раті здобули перемогу, хоча, звісно, були (на війні, як на війні) і гіркі поразки.

Володимир Святославич не лише воював з печенігами у «чистому полі», як співається в билинах, він створив могутню, чималу завдовжки, захисну систему.

Звернімося до Нестора:

«І мовив Володимир: «Недобре, що мало міст поблизу Києва». І почав ставити міста по Десні, й по Остру, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. І став набирати мужів кращих зі словен, і з кривичів, і з чуді, і з в’ятичів, і ними населив міста, тому що була війна з печенігами. І воював з ними, і перемагав їх».

Зводячи на порубіжжі фортеці, збирав для них людей з усієї держави, з усіх кінців. З Придніпров’я теж.

Одночасно з містами-фортецями на порубіжжі поміж ними з наказу Володимира зводилися земляні вали, на які ставали міцні й високі дубові гостроколи. Літопис свідчить: такі вали зводились уздовж природних рубежів – рік, що самі по собі були важкодоступними для кочівників.

І навколо Києва, на великій території Наддніпрянщини, оточуючи стольний град Русі, з півдня, заходу і зі сходу на тисячу кілометрів протяглися земляні насипи, більшість із яких збереглися й по наші дні. Пізніше, коли вже почали забувати, хто їх споруджував, виникали цілі низки слов’янських легенд і казок, у яких діють різні міфічні велетні – «Кузьмодем’ян», «Борисогліб», – як уже за християнських часів стали називати уявних велетнів, які буцімто й нагорнули ті вали. Той прадавній богатир відважно бився… З ким? Та звичайно ж, із гігантським змієм. З отим, що поїдом їв людей, а вцілілих тримав у чорному рабстві. І богатир, здолавши у тяжкому поєдинку те страховище, аби звести його зі світу, запріг людожера у плуг…

3

Ось як про це розповідає українське передання[23] «Зміїв вал»:

«Колись-то недалечко від Сквири жила люта змія; накоїла вона багацько лиха людям, – кажуть, що вона буцімто тільки і їла, що хлопців та дівчат молодих. Так уже що не робили, щоби відрятуватися від цієї лютої змії, так ні! нічого не пособляє.