Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

використовуючи всі свої знайомства, панові Матвієві вдалося прилаштувати старшого сина на службу до коронного канцлера. Та й, крім того, князь був добре знайомий і завжди прихильно ставився до покійного пана Микити. Лише от де й за яких обставин познайомилися польський князь і подільський шляхтич — невідомо. Утім, Матвієві це було байдуже. Він ніколи не питав про те покійного батька. Головним для Клесінського було тільки те, що після смерті свого батька він зумів успадкувати цю прихильність та вміло використовував її у своїх цілях, що не були занадто претензійними. Це було до душі канцлеру, тому він охоче прийняв до себе на службу його старшого сина.

Юрій, на відміну від Семена, ставився до своєї служби серйозно й сумлінно, що було помічено та оцінено самим Оссолінським — хлопець був у милості в канцлера, і його подальша кар’єра обіцяла бути блискучою. Але навіть ця обставина не мала значення для пана Дашкевського. З його відповіді випливало те, що був би Юрій католиком — він уважав би за велике щастя мати такого зятя.

І тепер Юрій обдумував свої подальші дії. «Невже так принципово те, якого обряду я дотримуюся? — думав він. — Був би я на його місці, більше б думав про щастя дочки, ніж про релігію зятя. Може, написати про все це батькові? Він неодмінно зможе допомогти або дати пораду. Та і я досі не відповів йому на останній лист. Треба повідомити йому останні новини із сейму! І до канцлера треба повертатися. Ні! Не хочу!» І засмучений Юрій блукав один Варшавою до літніх сутінків.

А Варшава вирувала та кипіла в це сонячне літо — занадто багато подій відбулося за такий короткий термін: повстали русини, розгромивши регулярну армію; помер король; спішно зібрався конвокаційний сейм для вибору нового правителя; з’явилося багато до смерті переляканої шляхти, яка втекла від смути до Варшави, де поширювала жахливі чутки про звірства, які вчиняють заколотники. Тому не дивно, що прекрасна Варшава була у стані крайньої ажитації. Однак Юрія це мало турбувало — особисте горе відтіснило на задній план усі ці події. Нарешті, він стомився безцільно бродити містом та повернувся в розкішний маєток коронного канцлера.

А той уже чекав його. Його милість князь Оссолінський перебував у віці п’ятдесяти трьох років і мав таку благопристойну, добродушну й рум’яну пичку, яка вабила до нього будь-яку людину. Але його чорні проникливі оченята світилися розумом, гумором, підступністю, мудрістю, витівкою — та всім, чим завгодно, і тому спричиняли настороженість у тих людей, які не були позбавлені гостроти розуму. Однак загалом князь був вельми добродушною і примітною людиною. Вісім років свого життя він провчився в закордонних університетах, де не згаяв часу марно і здобув знання, які зробили його спритним політичним діячем, тому Оссолінський і мав величезну довіру покійного короля. А тепер великий коронний канцлер щосили намагався посадити на трон нового, зручного для себе кандидата й ретельно готував для цього «грядки». Шляхта не любила ліберального, широко і прогресивно мислячого Оссолінського, який до того ж уважав, що права й апетити шляхти треба стримувати, зосередивши побільше влади в руках єдиного монарха. Тому коронний канцлер часто був предметом політичного цькування, але спритно хитрував, викручувався й частенько виходив сухим із води, хай як лютували його злостивці.

— Де це ти блукав, Юрію? Я вже зачекався тебе! — незадоволено мовив Оссолінський.

— Прошу вибачення у твоєї княжої милості, але я... я просто... — Юрій зам’явся, не знаючи, яким слушним приводом виправдати свою довгу відсутність.

— Гаразд, мій друже! — з розумінням усміхнувся канцлер. — Я теж був колись молодим. Ну що ж! Розпочнімо!

Юрій служив у канцлера особистим секретарем — на думку Оссолінського, ніхто не вмів так вправно й акуратно писати листи, як цей молодий хлопець. І ніхто, крім нього, не був досить скромним та розумним, аби ретельно забувати щойно написане, а в разі потреби швидко згадати. Тому головною цінністю Юрія для коронного канцлера була саме ця потаємність — ніколи не було випадку, щоб Юрій бовкнув зайве про те, що й кому пише Оссолінський. Але сьогодні його молодий секретар був задумливим і неуважним, що не сховалося від канцлера. Він навіть навмисно замовк, дивлячись на хлопця, але той навіть не помітив цього — ясно-зелені очі дивилися в одну точку, а темні брови були трохи насуплені.

— Юрку, — на український манер покликав канцлер свого секретаря, — та що ж із тобою таке, мій хлопчику?! Часом не отримав ти поганої звістки?

— Ох, твоя милосте, пробач мою недбалість. Чи не зволить твоя милість знову повторити щойно сказане? — схаменувся Юрій, але було вже запізно — канцлер надзвичайно зацікавився причинами такої замисленості свого секретаря.

— Відтоді, як ти, Юрку, служиш у мене, я прикипів до тебе, наче до сина, — почав Оссолінський, — і вельми задоволений тобою, тому смію сподіватися на твою відвертість. Що в тебе сталося? Розкажи мені все так, наче я твій батько.

Юрій зітхнув. «А може, і справді розповісти все канцлерові? — подумав хлопець. — Він набагато мудріший за мене, добре до мене ставиться й неодмінно дасть добру пораду». І Юрко правдиво повідав канцлеру всю історію свого щасливого кохання й нещасливого сватання. Оссолінський вислухав і відчув невеличку досаду. «Ну ось чому він обрав доньку саме цього фанатика? Невже Варшава так збідніла красунями, що молоді люди зазіхають на тих дівиць, у яких напівбожевільні батьки?» — незадоволено подумав він, а вголос сказав:

— Я чув про ревну побожність пана Дашкевського, яка межує з фанатизмом. Але що я можу тобі порадити з висоти своїх прожитих років! Що значить релігія? Релігія — це Бог. І ви, православні, і ми, католики, віримо й почитаємо одного Бога. То чи є для тебе різниця, за яким обрядом молитися Христу? Головне, що ти чтиш Його й молишся Йому. І, крім того, коли ти станеш католиком, це відкриє тобі не тільки шлях до шлюбу з коханою дівчиною, а й багато інших, які нині через твою прихильність до грецького обряду для тебе закриті. Ти ж не будеш постійно моїм секретарем. Треба думати про своє майбутнє, а успішним