Брендон Сандерсон - Шлях королів. Хроніки Буресвітла

плота. На ньому були складені кілька стосів білизни, яку той, напевно, носив прати.

— Агов, Ішикку, — гукнув сухорлявий чоловік. — Як риболовля?

— Жахливо, — крикнув той у відповідь. — Сьогодні Вун Макак добряче зіпсував мені життя. А в тебе як справи?

— Загубив сорочку, поки прав, — відказав Таспік приємним голосом.

— Ох, таке воно життя. А мої чужинці тут?

— Звісно. Вони в хижі Маїб.

— Дай Вун Макак, щоби вони геть-чисто всього в неї не вижерли, — промовив Ішикк, ідучи далі. — Та ще й не заразили її своїми постійними клопотами на додачу.

— Дай цього сонце і приплив, — хихикнувши, додав Таспік, рухаючись уперед.

Хижа Маїб була майже в центрі селища. Ішикк не міг сказати, чого б це вона захотіла в ній жити. Особисто він проводив більшість ночей на плоту й чудово висипався. На Чистозері ніколи не бувало холодно, хіба що у великобурі, а їх, з Ну Раліковою допомогою, цілком можна було пережити.

Коли вони налітали, води Чистозера стікали в ями й западини, тож треба було просто загнати свій пліт в ущелину між двома кам’яними пасмами та зібгатися під цим прихистком, ховаючись від шалу стихії. Тут бурі були не такими страшними, як на Сході, де вони жбурляли валуни та здували будинки. Ох, і наслухався він розповідей про таке життя! Не дай Ну Ралік, щоби йому колись довелося опинитись у такому жахливому місці.

Крім того, там, напевно, було холодно. Ішиккові було шкода тих, кому доводилося жити в холоді. Чому б їм просто не перебратися на Чистозеро?

«Не дай Ну Ралік», — подумав він, підходячи до хижі Маїб. Якби кожен знав, як добре живеться на Чистозері, то всі вони неодмінно захотіли б жити тут, і тоді не можна було би ступити й кроку, не перечепившись об якогось чужинця!

Він піднявся в приміщення, підставляючи свої литки повітрю. Долівка була досить низькою, щоби її все ще вкривали кілька дюймів води: у чистозерців було так прийнято. Це дозволяло їм почуватися природно, хоча коли вода спадала, будинки іноді осушувалися.

Біля пальців його ніг носилась риб’яча дрібнота. Поширені види, які нічого не варті. Маїб, яка стояла всередині, чаклуючи над казанком рибної юшки, кивнула йому. Це була повна жінка, котра роками полювала на Ішикка, намагаючись заманити його до шлюбу своїми кулінарними талантами. Може, одного дня він і згодиться стати її трофеєм.

Чужинці сиділи в кутку, за столом, який лише вони й могли обрати: трішки вивищеним над долівкою та з підставкою для ніг, щоб нетутешні їх, бува, не замочили. «Ну Раліку мій, ну й дурні! — подумав він із веселим подивом. — Ховаються від сонця в приміщенні, носять сорочки, щоби захиститись від його тепла, і тримають ноги сухими. Не дивно, що в голові у них таке робиться».

Кивнувши Маїб, він опустив відра на підлогу.

Вона глянула на нього.

— Добре порибалив?

— Жахливо.

— Ну що ж, Ішикку, тоді юшка для тебе сьогодні безкоштовна. Це тобі компенсація за прокляття Вун Макака.

— Красно дякую, — відказав він, беручи з її рук паруючу миску.

Жінка всміхнулася. Тепер він був її боржником. Скоро таких мисок назбирається достатньо, і йому доведеться одружитися з нею.

— Там у відрі на тебе чекає колґріл, — кинув він. — Спіймав сьогодні вранці.

На її повнуватому обличчі проступила розгубленість: колґріл — це дуже щасливий улов. З’ївши цю рибу, можна було на добрий місяць забути про болі в суглобах, а інколи ще й заздалегідь дізнаватися за формою хмар, коли у тебе загостюють друзі. Маїб була до колґрілів дуже охоча через болі в пальцях, що послав їй Ну Ралік. Один колґріл вартував двох тижнів юшки, тож тепер вона ставала його боржником.

— Щоб Вун Макак очей із тебе не зводив, — роздратовано пробурмотіла вона, підходячи й заглядаючи у відро. — А він нічогенький. І як би це мені коли-небудь зловити тебе, чоловіче?

— Я рибалка, Маїб, — відказав він, відсьорбнувши юшки: миска мала годящу форму, і пити можна було відразу з неї. — А рибалку нелегко впіймати. І ти це знаєш.

Ішикк пирснув сміхом і підійшов до своїх чужинців, поки Маїб виловлювала колґріла з відра.

Їх було троє. Два з них — темношкірі макабакі, хоч вони були найдивнішими з усіх макабакі, яких він коли-небудь бачив. Один жилавий і широкий у кості, хоча його одноплемінники зазвичай бували мініатюрними й тендітними, та ще й голомозий, наче коліно. Інший був вищий, мав коротке темне волосся, нерозвинені м’язи та широкі плечі. Ішикк подумки називав їх Буркотуном та Хамлом, маючи на увазі їхні особистісні риси.

Шкіра третього була помірно смаглявою — як-от в алетійця. Проте й у ньому проглядало щось не те: розріз очей не такий, як треба, та й акцент був аж ніяк не алетійським. Селайською він говорив гірше за інших двох, і зазвичай мовчав. Хоча виглядав зануреним у думки. Ішикк називав його Мислителем.

«Цікаво, як він заробив той шрам через усю голову», — подумав Ішикк. Життя за межами Чистозера було повне небезпек. Увесь час вíйни, особливо у східному напрямку.

— Ти запізнився, подорожній, — мовив високий, суворий на вигляд Хамло. У нього були статура й вигляд солдата, хоча жоден із трійці не мав при собі зброї.

Ішикк насупився й сів, неохоче витягаючи ноги з води:

— А хіба сьогодні не варлі-день?

— День правильний, друже, — відказав Буркотун. — Але ми домовлялися зустрітись опівдні. Розумієш, про що я?

— Більш-менш так і вийшло, — мовив Ішикк. Ні, ну чесне слово. Кому яке діло до того, котра зараз година? Чужинці. Завжди їм ніколи.

Буркотун тільки похитав головою, і Маїб принесла їм юшки. В усьому селищі лише її хижа чимось віддалено скидалася на трактир. Вона подала Ішикку м’яку матер’яну серветку та чималу чашу вина, намагаючись чимшвидше врівноважити ефект від його рибини.

— Що ж, — мовив Буркотун, — давай заслухаємо твій звіт, друже.

— Цього місяця я побував у Фу Раліс, Фу Намір, Фу Альбаст і Фу Мурін, — сказав Ішикк, відсьорбнувши юшки. — Ніхто не бачив того, кого ви шукаєте.

— А ти ставив правильні запитання? — втрутився Хамло. — Упевнений?

— Ще б пак, — відказав Ішикк, — адже я цим уже Ну Ралік зна відколи займаюся.

— П’ять місяців, — виправив його Хамло, — і