Муракамі Харукі - 1Q84, книга 2, Муракамі Харукі

Але не знаю, чи він чув.

— Добре, що говорили, — сказала медсестра й підбадьорливо всміхнулася. — Ваш батько напевне чув.

Вона тихо зачинила двері. Тенґо знову залишився наодинці з батьком у тісній палаті.

Тенґо розповідав далі.

Закінчивши університет, він став викладати математику в столичній підготовчій школі. Перестав бути математичним вундеркіндом, на якого покладали надії, і перспективним дзюдоїстом. Став просто вчителем підготовчої школи. Але це його тішило. Нарешті він міг вільно дихнути. Вперше у житті, нікого не соромлячись, міг вільно жити самостійним життям.

Згодом він почав писати оповідання. Написав їх кілька й подав на премію молодого автора, організовану видавництвом. У той час познайомився з Комацу — чудернацьким редактором — і дістав доручення переписати "Повітряну личинку", сюжет якої належав Фукаері (Еріко Фукаді). Вона придумала оповідання, але не вміла написати тексту, а тому це завдання взяв на себе Тенґо. Він успішно з ним упорався, і твір одержав премію молодого автора, започатковану літературно-мистецьким часописом, вийшов у вигляді книжки й став неперевершеним бестселером. "Повітряна личинка" набула такого широкого розголосу, що відбірна комісія поставилася до неї з підозрою і не присудила премії Акутаґави. Книжка так добре продавалася, що, вживаючи щирий вислів Комацу, "ця премія була непотрібною".

Тенґо не був певен, чи його розповідь доходить до батькових вух. Навіть якщо доходила, все одно залишалось невідомим, чи він їх розуміє. Ніякої реакції і ніякого наслідку не було видно. Навіть якби батько розумів, хтозна, чи це його цікавило. Можливо, воно його дратувало. Може, думав: "Мені байдуже до чужого життя, дайте мені спокійно поспати". І все ж Тенґо нічого іншого не залишалось, як далі розповідати все, що спливало йому на пам'ять. У цій тісній палаті, віч-на-віч з батьком, він не міг нічого іншого придумати.

— Я не можу сказати, що зараз у мене все йде добре, але я хотів би жити з написання художніх творів. Не переписувати чужих, а писати власні. Мені подобається писати тексти, особливо оповідання. Хочеться зробити щось гарне. Нарешті воно народилося в моїй душі. Я ще нічого не опублікував під своїм прізвищем, але найближчим часом це мені, гадаю, якось удасться. Насмілюся сказати, що я непоганий стиліст. Щоправда, деякі редактори трохи недооцінюють мої літературні здібності. Але я цим не переймаюся.

До цього можна додати, що я, здається, наділений характером реципієнта. У всякому разі, фіктивний світ, який я описую, реально затягує мене до себе. Але про такі хитромудрі речі не варто зараз говорити. Це зовсім інша справа.

І він вирішив змінити тему розмови.

— Для мене найпекучішим питанням є те, що я досі не міг серйозно когось полюбити. Від самого народження я нікого беззастережно не любив. Не знаходив людини, якій би міг віддатися повністю. За винятком одного разу.

Сказавши це, Тенґо подумав: "А чи цей старий чоловік, що лежить переді мною, коли-небудь у житті когось щиро любив?". Можливо, любив матір Тенґо. І саме тому взяв його малого на утримання як власного сина, хоча знав, що з ним кровно не пов'язаний. Якщо це правда, то він жив набагато змістовнішим духовним життям, ніж Тенґо.

— Так би мовити, винятково добре пам'ятаю одну дівчину. Вчився з нею два роки — третій і четвертий — в одному класі початкової школи міста Ітікави. Так, це було двадцять років тому. Мене вона дуже сильно привабила. Я постійно думав про неї й тепер не забуваю. Але практично я з нею майже не розмовляв. Несподівано вона перевелася в іншу школу, й відтоді ми більше не зустрічалися. Та останнім часом з певної причини я загорівся бажанням розшукати її. Нарешті відчув, що вона мені потрібна. Захотів побачитися з нею і поговорити. Та врешті-решт не зумів дізнатися, де вона перебуває. Напевне, треба було розпочати її пошуки набагато раніше. І тоді, гадаю, все склалося б простіше.

По цих словах Тенґо на хвилину замовк. І почекав, поки його слова, сказані досі, вляжуться в батьковій голові. Точніше, в його власній голові, а не батьковій. А тоді провадив далі.

— Так, у таких речах я був дуже несміливим. Наприклад, з цієї ж причини не перевірив власне походження за домовою книгою. Якби був хотів дізнатися, чи мати справді померла, легко міг би це зробити. Пішов би до районної управи й переглянув акти реєстрації громадян. Кілька разів збирався це зробити. Навіть підходив до районної управи. Але ніяк не наважувався попросити документи. Боявся глянути в очі фактам. Боявся їх відкрити власними руками. Сподівався, що колись, з плином часу, вони самі собою стануть відомими.

Тенґо зітхнув.

— Так чи інакше, цю дівчину треба було шукати якомога скоріше. Я йшов до неї надто довгим кружним шляхом. Був млявим. Як би це краще сказати... був сором'язливим у сердечних питаннях. Фатально.

Він підвівся зі стільця й, підступивши до підвіконня, глянув на сосновий бір. Вітер ущух. Не було чути й морського шуму. Здоровенна кішка проходила через двір. її обвислий живіт свідчив, що вона, здається, кітна. Лігши під деревом, вона розкинула ноги й почала облизувати живіт.

Обіпершись на підвіконня, Тенґо розповідав батькові.

— Та попри це останнім часом моє життя начебто нарешті змінюється. Так мені здається. Правду кажучи, я довгий час злився на вас, тату. З дитячих років уважав, що не заслужив такого жалюгідного, скрутного становища, що гідний набагато щасливішого середовища. Відчував, що таке ставлення до мене несправедливе. Мені здавалося, що однолітки щасливі й задоволені. Що вони, з гіршими здібностями й рисами характеру, живуть набагато веселіше порівняно зі мною. Я тоді серйозно хотів, щоб ви не були моїм батьком. Постійно думав, що це якась помилка й ви — не мій справжній батько. Що між нами нема кровної спорідненості.

Тенґо ще раз зиркнув на кішку за вікном. А вона, не відаючи, що за нею стежать, знічев'я лизала свій роздутий живіт. Не відриваючи від неї очей, Тенґо розповідав далі.

— Тепер я так не вважаю. Так не думаю. Гадаю, що перебував у гідному середовищі й мав гідного батька. Правду кажу. Якщо казати щиро, то я був нікудишньою людиною. Нічого не вартою. У певному розумінні я сам себе звів нанівець. Тепер я це добре розумію. У дитинстві я справді був математичним вундеркіндом. Усі на мене звертали увагу, балували. Та врешті-решт мій талант виявився нездатним розвиватися в якомусь змістовному напрямі. Він просто зупинився на одному місці. Здоровий з малих літ, я успішно займався дзюдо. Посідав високі місця на префектурних змаганнях з цього виду спорту. Та коли виходив на ширшу арену, знаходилися сильніші за мене дзюдоїсти. У збірну університетську команду на всеяпонські змагання не потрапив. Від такого шоку я певний час не розумів, хто я такий. Це було цілком природно. Бо насправді я був ніким.

Відкривши пляшку принесеної мінеральної води, Тенґо зробив один ковток. Потім знову сів на стілець.

— Як я вже казав, я вам дякую. Я не вважаю себе вашим справжнім сином. Упевнений у цьому. Але дякую, що виховали мене, кровно з вами не пов'язаного. Напевне, вам одному це було нелегко робити. Мені й зараз до болю в грудях неприємно згадувати про те, як я ходив з вами збирати абонентну плату для "NHK". Але, очевидно, ви не могли придумати іншого способу спілкування зі мною. Як би це краще сказати... так вам найкраще вдавалося. Це було єдиною точкою дотику між вами й суспільством. І саме цю сцену ви хотіли мені показати. Тепер і це я розумію. Звісно, ви також розраховували, що разом з дитиною вам буде легше збирати абонентну плату. Але, напевне, суть не лише в цьому.

Тенґо знову зробив паузу, щоб його слова проникли в батькову голову. І тим часом збирався з думками.

— Однак у дитинстві я, звичайно, цього не розумів. Лише соромився і зле почувався у неділю, коли однокласники розважалися, а я мусив ходити з вами збирати абонентну плату. Я з нестерпною огидою думав про її настання. Однак тепер я дещо розумію. І зовсім не хочу сказати, що ви робили правильно. Ви ранили мою душу. Малій дитині було тяжко це зносити. Та що було — загуло. І не варто цим перейматися. Зрештою завдяки цьому я, здається, по-своєму загартувався. Жити в цьому світі — нелегка справа. Я навчився цього на власній шкурі.

Тенґо розкрив обидві руки й довго дивився на долоні.

— Якось я тепер житиму. Набагато краще, ніж досі, й не буду даремно блукати кружною дорогою. Я не знаю, чого ви хочете. Можливо, тільки спокійно спати. Більше не прокидаючись. Якщо так хочете, то робіть. Якщо цього бажаєте, то я не можу вам у цьому завадити. Не маю іншої ради, як залишити вас міцно спати. І все-таки я хотів вам про все розповісти. Що досі робив. Що зараз думаю. Можливо, ви не хотіли цього слухати. Якщо це правда, то вибачте, що завдав вам клопоту. В усякому разі, більше нічого не можу вам сказати. Сказав те, що вважав за потрібне. Більше вам не заважатиму. Можете скільки завгодно міцно спати.

Після п'ятої прийшла медсестра Омура з олівцем у волоссі й перевірила об'єм рідини у крапельниці. Цього разу температуру батькового тіла не міряла.

— Нічого особливого не сталося?

— Нічого. Батько тільки спав, — відповів Тенґо.

Медсестра кивнула.

— Незабаром прийде лікар. Кавана-сан, до котрої години ви можете побути?

Тенґо зиркнув на годинник.

— О сьомій годині вечора сідаю в електричку. Отже, побуду тут до половини сьомої.

Медсестра записала це на папці й олівець знову встромила у волосся.

— Від полудня постійно розповідаю, але, здається, батько нічого не чує, — сказав Тенґо.

— Коли я вчилася на медсестру, то запам'ятала одну річ: що добрі слова благодатно діють на барабанну перетинку людини. Навіть якщо їхній зміст не доходить до неї, барабанна перетинка все одно приємно коливається. Тому нас учили говорити голосно добрі слова, незалежно від того, чи пацієнт їх чує чи ні. Бо, що не кажіть, це приносить користь. Сама в цьому переконалася, — мовила медсестра.

Тенґо трохи над цим задумався.

— Дякую, — сказав він.

Медсестра Омура, легко кивнувши, поспішно вийшла з палати.

Після того Тенґо з батьком тривалий час зберігали мовчанку. Тенґо вже не мав що сказати. Однак мовчанка не була особливо гнітючою.