Наталя Кобринська - Дух часу

двора, а в дворі звичайно двораки: і той засмієся, і той зажартує, Катруся й собі не замовчить, а то сердило Максима, хоч він до того не признавався. Катруся лиш бувало не любить близько під двір підходити, але се майже ніколи і не трафлялось. Максим робив на гумні або коло стайнів, то вона йому принесе там їсти, він сяде де на землі та й попоїсть. Часом уліті Катруся зазріла десь здалека паню або панну, що ходили по городі, але на гумно вони ніколи не виходили; часом лиш пан вилетить, як опарений, але й той не дивиться на чоловіка осібно, лише на всіх ураз кричить.

Стару давню хатчину ніхто не пізнав би, так її Катруся причепурила, що гейби вища стала, немовби її хто підоймив угору. Максим змайстрював колешеньку, та й хлівець поклав, і кошничка невелика стояла, бо брали кукурудзи на третину.

Катруся мала коло чого забігати; бувало робить вона від рана до вечора, як не в полі, то дома, що й рук не відриває. У два роки дав бог їй сина, потому знов мала дівчину, та й уже третє мало бути, коли Максим розболівся.

Якось у жнива косив овес, гаряче було, він положився на землю та й напився дуже щиро з кернички води. Люди говорили, що то ніщо інше, лиш мусив із цмоком пролигнути жабу, бо все, як він казав, щось йому ковтало по череві. У селі пам’ятали, що так давно було одному багачеві, але той їздив аж до Львова, та й доктори витягли йому з черева уже розігнилу жабу. А про другого розповідали, що жаба перелізла до мозку, та як доктори розтяли чоло, то вона таки живіська вискочила. Катруся так з’їлася тим, що Максим хорував, що стала як кавка, бо роботи з нього не було ніякої; сама за всім, та й коштна була[27], а ніякого ніде порятунку не мож було найти. І до міста до доктора возила, лише сама аптека два срібні коштувала; та й до ворожки з три милі ходила, та й робила, хто що казав, але ніщо ні крихти не помагало. Сох, сох, та й врешті умер.

Гірко прийшло Катрусі ховати Максима: великих статків ніколи не було, а як хорував, то не прибувало, а треба було якось поховати. Преці газда був! Що люди сказали би, та й таки й сама не хотіла як-небудь його позбутись. Добрий був, не збиткувався, не бив, хоч би не знати як із ним була сварилась. А що робучий був небіжчик, то вже й пари йому не найти. Та що з того, коли вже через слабість багато їх праці перевелось, а тепер треба з остатнього потягнути, щоби поховати, як бог приказав. Бо й сам бувало небіжчик, коли вже бачив, що виходу не буде, каже: «Дивись, щоб ти мене гідно поховала, як газду, а потому ти даш уже собі якось раду!» Господоньку святий! Як собі тут бідній удовиці з дрібними діточками давати раду! Хоч молода була, хоч годна робити, але як газди нема коло хати, то при статках біда, а що ще бідному на світі…

За Катрусю знали в селі, що вона робуча жінка, що ніщо їй у руках не кисне, тож у якийсь час сватав її удовець із двома дітьми.

— Отеє мала би розум стільки дітей докупи зводити, або я не варта ще парубка! — говорила вона.

Сватав її й парубок, але й його не хотіла. Його звали мулом, бо раз на ярмарку був купив мула місто коня, тож Катруся кепкувала собі, що вона хотіла би їздити кіньми, а мулами не хоче. Воліла, отже, сама до якогось часу бідувати, хоч як їй гірко було, доки бог не наверне такого, як сама хоче.

Так собі думала Катруся. «Але ніхто не знає, що його завтра чекає», так, як той каже: «Гадка за горами, а смерть за плечима». Якось було потиснула велика студінь, мороз був такий, що птахи в лету падали. У Катрусі не було й крихітки муки в хаті, та й сама наважилась прати у сусідки платє. Вона була міцна, робота ніяка не шкодила їй ніколи, та хоч ноги примерзали до леду, вона не відступала від полонки і високо замахувала пральником. Платя було багато, треба було квапитись, — бо взимі днини так як і нема, — та надвечір стало її в боці колоти. Другої днини не переставало та все ще чимраз більше кололо, а далі вже ніяк і з постелі було встати.

Тоді-то бог післав до неї панну з двора. Катруся вже не раз казала, що якби була тоді панна не прийшла та не дала їй щось пити, то хто знає, чи смерті не була б пожила. Хоч і не довго лежала, бо бідному чоловікові й нема як довго лежати, але чогось довго не могла прийти до себе. Не раз їй приходило на думку, чи не піти би коли до двора, може би дала панна ще що; але коли нагадала дитинячі літа, то лиш махнула рукою. Обходилася якось дотепер, та і дальше обійдеся; коби здоровлє та коби бог людям зародив. А, славити господа, на сей рік усе добре показувало, що хліб буде: і рано весна була, і дощі припадали…

Катруся була взяла аж два морги кукурудзів у людей робити на третину. Се ледви двоє забірує, а вона сама стілько на себе набрала. Бувало, що лиш вергне на зорі[28], Катруся схопиться, лишить дітям якої трохи вчорашньої студеної страви або кусень кулеші, возьме собі часом кусник хліба, як є, або й не возьме, замкне сплячі діти в хаті, та й іде в поле. У полуднє прибіжить, щоби хоч якого-такого борщику дітям зварити, випустить кури, накаже старшому хлопчикові, щоби пильнував хату і дітей, а сама знов біжить у поле.

* * *

Збіжє вже було пустилось із стрілки, та й де-подекуди зачинало сипатись, коли Катруся ще з іншими поралася сапанєм.

Уже було геть-геть