Пол Гелліко - Дженні

і невдовзі після того, як місяць закотився за дерева і сонце знову з’явилося на небі, Лулу прокинулася. Вона потягнулася, кліпнула і відкинула одну зі своїх лап, доки Пітер спостерігав за її чарівними рухами. Потім Лулу швидко сіла, немов несподівано щось згадала, і підозріло подивилася на Пітера, наче бачила його чи не вперше в житті. Вона навіть встала й обійшла його, уважно роздивляючись. Потім струснулася і запитала якимось дивним притлумленим голосом:

— Де ми? Куди ти мене завів? Що зі мною сталося?

І хоч вона насправді не піднімала лапу до чола, вираз її мордочки був таким, наче вона це зробила.

Пітер, приголомшений такою дивною поведінкою своєї колись веселої та безтурботної супутниці, сказав:

— Не певен, але гадаю, ми в Еппінґ Форест…

Лулу скрикнула й відстрибнула від нього, немов він був заразний.

— Боже! Я нічого не пам’ятаю. Напевно, мене чимось обпоїли. Який зараз день?

Пітер порахував. Вони втекли у вівторок.

— Думаю, четвер або п’ятниця. Але я не певен.

Лулу голосно закричала:

— Четвер чи П’ЯТНИЦЯ! О, що ти накоїв? Мої бідолашні люди. Я негайно маю повертатися. Бідолашні, бідолашні, мої любі, які ж вони, напевно, засмучені. Я так багато для них означаю. Вони захворіють від хвилювання, ти негідник…

— Але… але… — затинався Пітер, уже зовсім спантеличений, — ти ж сама мені сказала, що хочеш, щоб вони хвилювалися, що це розвага і що…

— О! — сказала Пулу шокованим голосом. — Як ти можеш бути таким жорстоким і злим? Виманити мене з дому солодкими словами й обіцянками, частувати морозивом, щоб задурити голову, а потім намагатися скинути на мене всю провину, розважатися, а тоді зробити МЕНЕ відповідальною за все. Гадаю, я більше не хочу тебе бачити і з тобою розмовляти. Зараз я йду додому. На щастя, мої господарі так зрадіють, що я повернулася, що не лаятимуть мене. Зараз вони, напевно, думають, що я мертва. Я і справді могла загинути через тебе.

Пітер був приголомшений цими звинуваченнями, а ще більше несподіваним страхом втратити Пулу.

— Лулу! — благав він, — не повертайся. Залишайся зі мною назавжди. Я щодня діставатиму для тебе морозиво, ловитиму мишей і митиму тебе, скільки захочеш, лише не покидай мене…

— О! — сказала Дженні і ще раз повторила, — ООООООО! — і зараз у її голосі вчувалася справжня лють. — Як ти смієш? Як ти це собі уявляєш? Чи ти не знаєш, що я принцеса? Залишитися з тобою! Я мала би здати тебе найближчому поліцейському. Я цього не зроблю, бо надто добросердна. Усі кажуть, що я майже свята. Але не смій цим зловживати. Я зараз іду додому і не хочу, щоб мене проводжали. Прощавай.

І з цим вона обернулася й швидкими стрибками помчала поміж деревами, покинувши Пітера, який був надто ошелешений, щоб говорити, рухатися чи навіть покликати її. Але, відійшовши на двадцять ярдів, Лулу несподівано зупинилася, озирнулася й гукнула:

— Хоч було весело, правда?

Після цього вона знову рвонула з усіх сил, виставивши позад себе хвоста й за кілька секунд зникла з поля зору.

І це востаннє Пітер її бачив.

Розділ двадцять четвертий
Пліткарки

Так, коли чорний хвіст Лулу зник між чагарниками, Пітер бачив її востаннє. І коли він, скривджений і збентежений несподіваним зникненням своєї нової подруги та супутниці й обвинуваченнями, які вона висунула проти нього, дійшов до краю парку, де починалися будинки, схожі між собою як дві краплі води, визирнув на вулицю, там не залишилося від неї й сліду. Лулу не передумала. Вона не чекала там на нього. Вона пішла додому без Пітера.

Природно, що зараз, коли він залишився на самоті, чари Лулу, які полонили його, розвіялися чи принаймні послабшали, оскільки з ним залишилась лише згадка про її розкосі сині очі, що світилися в темряві, оксамитову мордочку, маленьке пружне кремове тільце з темними ногами, хвостом і вухами, і, понад усе, її хрипкий, глибокий, вабливий голос. І тут Пітер подумав про Дженні Болдрін і згадав, що він покинув її, не сказавши й слова, куди йде й коли повернеться, і на серці в нього стало дуже кепсько.

Пітер уявив, як вона прокинулася в котячому помешканні і не побачила його біля себе, пішла його шукати, але не знайшла, і ніхто не міг розповісти їй, куди він зник, чи передати від нього звістку. Потім вона шукала його на площі й в околицях, а коли ніде не знайшла і він не повернувся тієї ночі й наступної ночі також, Бог знає, що вона могла подумати. Їй могло спасти на гадку, що він пішов геть, щоб вона могла повернутися до Бафф. Чи навіть гірше: Дженні могла запідозрити, що він, Пітер, заради якого вона пішла на таку велику жертву й залишила свою родину, наступного ранку втік із кимось іншим.

Звісно, сказав собі Пітер, насправді все було не так, і він вже уявив, як, повернувшись до котячого помешкання, де вона, звісно, чекає на нього, виголошує перед Дженні промову. Він розповість своїй подрузі, як воно було насправді, щоб вона зрозуміла все правильно, і почне з таких слів: «Розумієш, я подумав, було би непогано пригостити тебе свіженькою мишею, коли ти прокинешся, тож я вийшов надвір, щоб її знайти. Ну, і там, просто біля дверей була вона — незвичайна, вродлива, весела, шалена кішка. Справді, Дженні.

Я ніколи не зустрічав нікого схожого на неї, і вона спокусила мене, припросивши до танцю, а потім ми пішли разом на карнавал, спали в наметі для диких тварин, а потім посварилися…».

Але Пітеру цей варіант розповіді не подобався, бо все це здавалося повною нісенітницею і навіть гірше — якимось абсурдом, не кажучи вже про жорстокість і зраду з його боку. Він навіть уявити не міг, що говорить Дженні щось таке… Ну, а що ж тоді він скаже?

І що більше Пітер думав про це, то менш певною і радісною