Олена Печорна - Кола на воді

– Тут є хвора дівчина… Вона… знає, що по той бік мовчання.

– Ви про що?

– Не скривдиш сироту?

– Кого?

Старий аж нахилився до його очей, немов збирався розшифрувати ієрогліф:

– Ні, бачу, що не скривдиш. А вона тобі допоможе.

– Мені? Щось загадками ви заговорили.

– Зрозумієш все. Ходімо.

– Куди?

– Куди-куди. Проведеш старого діда, а то ще вітром де знесе, що хворостину.

Доріжка привела до будівлі вже знайомої, навіть під ті самі вікна. Анатолій не втримався і навіть озирнувся, шукаючи очима фантом Звіра. Саме сюди Горицвіт приїздив щодня й просиджував годинами, завжди палив й чекав чогось, на що й не сподівався.

– Дивишся, синку? Мо’, який знайомий тут?

– Та ні…

– Тоді ходімо, обережніше. Нам по сходах аж на другий поверх.

– Другий?

– Ой, це зараз що до Місяця дійти, старому капцю. Допоможеш?

Сходи. Рука Степана Олексійовича спирається на його руку. Він і справді висох, самі кістки. А може, то життя виходить із вологою? Мучиться, напевно, а ні слова, тільки дихається важко. Забракло сил, спинились, постояли вже у коридорі – довжелезному. Вони в лікарнях всі такі, все одно що тунелі з одного світу в інший.

– Ось ніби і прийшли. Сьома палата. Утомився я. Постукай, тільки тихо, там дитина.

– Дитина? Степане Олексійовичу, щось я не збагну нічого. До кого ви привели?

– Кажу ж, що зрозумієш. Стукай.

Двері здались картонними, бо з-за них почувся голос, неначе його власниця стояла поряд. Ніжний. Таким лише співати колискові.

– Увійдіть.

– Таєчко, а ми до тебе в гості. Не потривожили?

Світла постать підвелась із ліжка. Дівчина була вся біла-біла, одного кольору із стелею та стінами, і здавалася єдиним цілим з лікарняною палатою, лише рухи й видавали в ній життя.

– Та ні, Степане Олексійовичу. Все гаразд. А ви сьогодні як почуваєтесь?

– Як? Козак! Ксеня, бачу, спить?

Посміхнулась:

– Поїла щойно, тепер спатиме.

Степан Олексійович дрібними кроками, аби не потривожити, підійшов до дитячого ліжечка, перехилився, посміхнувся й неначе помолодшав.

– Ох і красуня. Старий дід – а памороки відбиває. Сонечко ти наше. Та що це я? Таїсіє, ми… Це… Як же пояснити? Вам поговорити треба ось із цим чоловіком. Розумієш?

Світло-блакитні очі намалювали запитання:

– З ким?

– Ну як же? Господи, та я ж, старий пеньок, забув вас познайомити. Це – Анатолій Миколайович Кравченко, батько Оксанки.

Незнайомка мимоволі здригнулась й опустила очі:

– Так, я… чула. Співчуваю.

Анатолій стояв ні в сих ні в тих:

– Спасибі.

Степан Олексійович кахикнув:

– Ой! Мені вже час. Крапельниці кляті. А ви поговоріть, дітки.

І пішов, тихенько зачинивши двері за собою, у кімнаті зависла тиша з присмаком паленого листу. Жінка чомусь боялася підводити очі:

– Не знаю, з чого почати… Словом, я… я… матір дитини Віктора Федоровича Горицвіта.

Анатолію здалось, що лікарняну палату проковтнула димова завіса.

– Хто?

Жінка зіщулилася й повільно відірвала від підлоги очі. Красиві. Змучені. Їй важко дихати – настільки, що його легені рефлекторно набирають повітря за них двох. Кивнула у бік ліжечка:

– То Оксанка… його дочка. Їй п’ятий місяць.

– Постривайте, але ж… Як дитина?

Посміхнулась:

– Просто. Від кохання народжуються діти.

– Його дочка… Оксанка?

– Так. Але про неї нікому не відомо. Вірніше, про те, що Оксанчин тато – Горицвіт. Для мене це важливо. Дуже. Тому прошу, аби все сказане лишилося в цих стінах. Обіцяєте?

– Обіцяю.

– Та ви присядьте, бо розмова вийде довгою, хоча… нам лише здається, що життю нема кінця, а насправді – вміститься у кілька речень. Так вийшло із моїм, і його – також. Дивовижно, але обидва задихнемось. Він… втопився, а в мене розкладаються легені, лишилось… Лікарі остерігаються говорити правду, хоч я здогадуюсь… Зараз не про те. Ви… ви… пробачте… Знаю, що просити про таке не маю права, та й ніхто не має, але мені простіше: у мене вже не лишилося часу.

У віконне скло вітер раптово жбурнув багряне листя клена, воно повільно сповзло униз й завмерло на карнизі. Чоловік і жінка прикипіли поглядом до нього, немов прагнули втримати якнайдовше. Анатолій зважився спитати про головне:

– Чому він це робив?

Єдиний подих вітру, легенький, прозорий – і багряне листя зірвалося.

– Я не знаю. Справді. Ми не бачилися з дня народження Оксанки, але… все, що мені відомо, розповім. Якби ж ще можна було підібрати правильні слова, щоб ви все зрозуміли…

– Ну… Почніть спочатку.

Глянула на доню:

– А початок спить. Все більш чи менш важливе у житті починається в дитинстві. Ось чому я молю Бога, щоб Оксанка не потрапила до Горицвітів, бо вони… Це важко пояснити… Це – не люди. Амбіції, от все, що вони є.

– Я помітив.

– Розумієте? Тому Вітя… Він майже ніколи не розповідав про дитинство. Все одно, що я, але у мене все набагато простіше. Батька я не знала, мати… Мати… Про неї я не хочу говорити, бо вже покійна. Ну, а Вітя? Здавалось, мав би пишатися своїм походженням, а ним пересмикувало від однієї згадки свого прізвища. Уявляєте? Хоча я довго не підозрювала, хто він.

Раптом посміхнулась, немов перегорнула сторінку фотоальбому:

– Ми ж познайомились на вулиці, ну майже… На воді. Я з подругами відпочивала на пляжі, а він прийшов зі своїми хлопцями поплавати – проти течії, і зіштовхнулись у річці. Хоча чому тут дивуватись? Я завжди така… замріяна… не помітила і наштовхнулась, вдарилася боляче, ще й облаяла, а він подивився так, немов вже знав мене – завжди. Пізніше жартував, що дочекався: кохання ледь не утопило! Він… він був… Уперше за моє життя з’явилася людина, котрій я по-справжньому була важлива – з усіма тарганами в голові, така, як є. То що я могла до нього відчувати? Та якби весь світ зникнув тоді, ми, мабуть, не помітили. Нікого і ніде. Навіщо інші? Може, тому мене й не дивувала відсутність друзів? До того ж, Віктор завжди стільки часу приділяв плаванню, марив ним, водою – то було його життя. Родина?…

Здригнулась.

– Вона з’явилася сама. Вже зараз розумію, що рано чи пізніше його батьки все одно утрутилися б, по-іншому і бути не могло, тоді ж… тоді була весна, красивий день, весь розмальований сонячними зайчиками, навіть небо спустилось до землі, і ми гуляли в ньому, їли морозиво, а заразом танцювали, мов божевільні, а потім…

Я й злякатися не встигла, як ми вже сиділи на задньому сидінні дорогого авто, а Вітя до болю стискав мою долоню у своїй. Його батько… він навіть