Лорен Грофф - Долі та фурії

class="p">Вона вдавила педаль. Та й чутливий же, чорт. Автомобіль рвонув до ста тридцяти, до ста п’ятдесяти, до ста вісімдесяти.

Вона вимкнула світло, і темрява постала перед нею, мов сон наяву.

Безмісячна ніч. Машина безшумно летіла, мов рибина, яка пливе, тулячись до стін печери. Після одного життя вона завмерла, зависнувши в темряві. Спокій.

Її машина наскочила на дренажну трубу, черкнула по насипу, зробивши сальто, перелетіла через паркан із колючого дроту й приземлилася в стадо сплячих джерсійських корів.

У роті Матильди було повно крові. Вона майже прокусила язик. Байдуже. Вона все одно ні з ким зараз не розмовляє. Більше ушкоджень не було.

Вона вилізла з машини, ковтаючи потоки жару з присмаком міді. Телички втекли й виглядали зі свого сховку в липовій посадці. Але одна все ще намагалася підвестися з колін біля машини. Матильда підійшла до неї й побачила, що вся її шия була в крові.

Вона довго дивилася, як кров стікає в траву. Нічого не можна було вдіяти.

Нічого не можна було вдіяти, і що тепер? Матильді було сорок шість. Вона була ще досить молода, щоб назавжди покінчити з любов’ю. Ще й досі у своєму розквіті. Вродлива. Бажана. І тепер без пари, назавжди.

Це не та історія про жінок, яку нам згодовують.

Звична історія про жінок — це історія про кохання, про занурення в іншого. Невелике відхилення: бажання зануритись і неможливість цього зробити. Залишитися самому в цьому зануренні й узяти управління у власні руки: щуряча отрута, колеса російського потяга. Навіть якась гладша й ніжніша історія — це все одно переспів описаних вище. На всі заставки, всіма засобами: і в «народному» стилі, й у витонченому «буржуазному» — пропагується обіцянка любові «до гроба» для всіх слухняних дівчаток у світі. Кумедні старі тіла, спільне купання. Тремтячі чоловікові руки намилюють висохлі жінчині груди, ерекція серед мильних бульбашок, як рожевий перископ. Я тебе бачу! Довгі прогулянки під платанами (шкутильгаючи), промовисті погляди, багатозначні скупі слова. Мурашник! — скаже він; Мартіні! — скаже вона; і ось уже чарівний потік старого жарту підхоплює їх. Сміх, чудовий відгомін минулого. Згодом напівсонне дріботіння на ранню вечерю, спільний перегляд фільму крізь сон, рука в руці. Їхні тіла, наче вузлуваті палички, загорнуті в пергамент. Один кладе другого на смертний одр, випиває надмірну дозу снодійного, помираючи наступного дня, душа покидає цей марний світ разом із диханням коханого. О, дружні стосунки. О, романтика. О, завершення. Простіть її, якщо вона вважає, що так воно й має бути. Її підвели до цього висновку сили, могутніші за неї.

Перемагає все! Це все, що тобі потрібно! Це така чудова річ! Підкорися їй!

Наче зерно кукурудзи, яким гуси набивають собі воло, ковтають вони це лайно, ледве встигнувши вилізти з підгузків.

Як стверджує стара історія, жінці потрібен хтось інший, щоб замкнулося коло, щоб вона спалахнула якнайяскравіше.

[Згодом буде викриття, спростування. Протягом тих кількох похмурих років із її вісімдесятьох десь там, далеко за обрієм, вона сидить самотою за чаєм у своїй кімнаті для сніданків у Лондоні й роздивляється свою руку, мов старовинну карту, а далі дивиться у вікно, куди заглядає блакитний хвилястий папужка — натуралізований громадянин цього ненатурального субтропічного світу.

Раптом дуже чітко у маленькій блакитній фігурці вона бачить, що насправді не любов була сенсом її життя. Так, у її житті трапилася приголомшлива любов. Жар і магія. Лотто, її чоловік. Господи, він же таки був у неї. Утім — так! — сума всіх інших складових її життя була значно більшою, ніж сума власне любові.]

А тим часом у скупому місячному світлі над розтрощеним металом, тілом корови, склом вона відчувала тільки свій прикушений язик і кров. Як вона тече, гаряча, з присмаком іржі. І величезне, безмежне «Що Тепер?». 

6

Минув час, і ось маленька дівчинка Орелі, якою вона колись була, стоїть із синьою валізкою в руці, її волосся зачесане назад і відкриває обличчя. Їй, мабуть, п’ять або шість років.

— Ти їдеш до своєї бабусі в Париж, — говорить її висока бретонська бабуся. Із тією бабусею в Парижі завжди щось було не так, щось там було таке, що викликало почуття ніяковості; мати Орелі ніколи не говорила про неї; вони рідко розмовляли по телефону. Орелі ніколи її не бачила. Вона ніколи не отримувала від тієї бабусі посилок на іменини.

Вони стоять у проході вагона. Гримаса невдоволення охопила все обличчя бабусі, аж до другого підборіддя.

— Мати твоєї мами — єдина з родичів, хто погодився прийняти тебе, — додає бабуся.

— Мені все одно, — заявляє Орелі.

— Ще б пак, — каже бабуся. Вона дає їй пакет із бутербродами й круто звареними яйцями, банку теплого молока, два яблучні тістечка і пришпилює записку до її пальта.

— Не смій вставати зі свого місця, — каже вона, цілує в щічку колючим поцілунком, прикладає до почервонілих очей накрохмалений носовичок і йде.

Потяг загув. Все, що Орелі знала про світ, вислизало у неї з-під ніг.

Село: чорно-білі корови, кури, величезний готичний костел, пекарня. Вона побачила те, що шукала, коли потяг набирав швидкість. Ось. Як спалах. Білий хетчбек, припаркований під тисом.

О, її мати стоїть, схрестивши руки, бліда, в темно-синій сукні, її волосся [так, біляве] накрите шарфиком, дивиться на потяг, що проїжджає. Її рот — червона риска на блідому. Сукня, волосся починають тріпотіти од вітру, який здіймає потяг. Важко розібрати, що там у неї на обличчі.

Потім її мати зникає.

Навпроти Орелі сидів чоловік, який пас її очима. У нього була бліда лискуча шкіра, мішки під очима. Вона міцно заплющила очі, щоб не бачити його, але щоразу, розплющуючи їх, натикалася на його пильний погляд. Непомітно насунулася жахлива неминучість. Вона спробувала якось стриматися, стиснути ноги, та все було марно. Вона обхопила себе руками, щоб утримати сечу в собі.

Чоловік нахилився до неї.

— Дівчинко, — сказав він їй. — Я проведу тебе до вбиральні.

— Ні, — відмовилася вона.

Він простяг руку, щоб доторкнутися до неї, вона закричала, і товста жінка із собачкою на колінах в іншому кутку вагона розплющила очі й глипнула на них.

— Тихо! — гаркнула вона.

— Пішли до вбиральні, — наполягав чоловік. У нього в роті виднілося багато дрібних зубів.

— Ні, — відрізала Орелі й розслабилася. Сеча на її стегнах була приємно гарячою.

— Тьху! — вигукнув чоловік і вийшов із вагона, а сеча стала холодною.

Протягом кількох годин, поки поїзд гойдався на схід, товстуха в кутку хилиталась уві сні, як желе, а собачка в неї на колінах хтиво втягувала носиком повітря, немов смакуючи його.

Несподівано прибули на станцію.

Перед нею стояла бабуся. Це була така ж вродлива жінка, як і мати Орелі: щоки, мов яблука, густі брови, хай навіть у цієї версії були зморшки навколо очей.

Вона була дивовижна. Її вбрання було пишне й пошарпане одночасно. Її парфуми, її витончені руки, наче олівці у замшевому футлярі. Бабуся нахилилася, взяла пакет і зазирнула всередину.

— Ах! Чудова сільська їжа, — зраділа вона. У неї не було нижнього різця, і це надавало її усмішці молодцюватого вигляду. — Ми сьогодні гарненько повечеряємо, — сказала вона.

Коли Орелі стояла, було видно, що в неї мокрі коліна. На бабусине обличчя ніби знизу вгору насунули роликову шторку. Вона не бачила.

— Ходімо, — сказала вона безтурботно. Орелі взяла свою валізку, і вони пішли. Поки вона йшла,