Бернхард Шлінк - Читець, Бернхард Шлінк

Мені здалося, ніби ми востаннє сидимо разом навколо круглого столу під п’ятирукою і п’ятиламповою латунною люстрою, ніби востаннє їмо зі старих тарілок із зеленою хвилястою каймою, востаннє так щиро розмовляємо. Я немов прощався з усіма. Я був і ще тут, і вже десь далеко.

Я сумував за батьками, за братом і сестрами й тужливо линув до жінки.

Батько глянув на мене:

— Завтра я знову піду до школи, — здається, ти так сказав, правда?

— Так.

Очевидно, він помітив, що мої слова були звернені в першу чергу до нього, а не до матері, і що я не сказав, що гадаю, чи піти мені знов до школи.

— Гаразд, — кинув згодом батько, — ми дозволяємо тобі йти до школи. А як набридне, знову можеш лишатися вдома.

Я зрадів. Одразу з’явилось відчуття, ніби я щойно попрощався з родиною.

8

Кілька наступних днів жінка працювала на ранковій зміні. Поверталася о дванадцятій, і я день у день тікав з останнього уроку, щоб чекати її під дверима на сходовому майданчику. Ми милися під душем і кохались, а за кілька хвилин до половини другої я похапцем одягався й вибігав. О-пів на другу ми обідали. А в неділю обідали вже о дванадцятій, та й ранкова зміна починалась і закінчувалася пізніше.

Я любісінько обходився б і без душу. Але вона ретельно дбала про чистоту, щодня приймала душ, а мені кортіло вдихнути пахощі парфуму, свіжого поту й трамвая, що їх вона приносила з роботи. Проте жадав я і її мокрого, намиленого тіла; я охоче давав їй намилити себе й залюбки милив її, а вона навчила мене робити це не соромлячись, із самоочевидною, впевненою докладністю. Та й коли ми кохалися, вона, зрозуміла річ, опановувала мене. Її вуста хапали мої, її язик грався з моїм, вона казала мені, де і як я маю торкнутися її, а коли сідала на мене верхи, аж, поки доходила краю, я існував для неї тільки тому, що зі мною й на мені вона діставала насолоду. Не те що вона не була ніжна й не давала насолоди і мені. Але робила це задля своєї жартівливої втіхи, аж поки і я навчився володіти нею.

Але це було згодом. Засвоїти до решти ту науку я не зміг. Хоча досить довго мені й не бракувало її. Я був молодий і воно швидко находило на мене, а коли згодом я поволі знову набирався сили, я охоче давав їй володіти мною. Я роздивлявся її, коли вона сиділа наді мною: її живіт із глибокою складкою над пупком, груди, права трішечки більша за ліву, обличчя з розтуленим ротом. Вона впиралася руками мені в груди і останньої миті рвучко піднімалася вгору, закидала голову й видавала глухе, гортанне пронизливе схлипування, що першого разу налякало мене, хоча згодом я вже пожадливо чекав його.

Потім ми знесилювались. Вона часто засинала на мені. Я чув вищання пилки на подвір’ї й гучні крики столяра, що працював коло неї й перекрикував її. Коли замовкала пилка, на кухню ледь чутно долинав вуличний шум із Бангофштрасе. А коли чулися звуки дитячого галасу та ігор, я знав, що уроки скінчилися, вже по першій. Сусіда, що опівдні повертався додому, розсипав на своєму балконі зерно для птахів, прилітали та вуркотіли голуби.

— Як тебе звати? — запитав я на шостий чи сьомий день. Вона була заснула на мені й саме прокинулась. Доти, звертаючись до неї, я уникав уживати «ви» або «ти».

— Що? — аж підскочила вона.

— Як тебе звати?

— А навіщо тобі? — Недовірливо подивилась вона на мене.

— Ти і я… я знаю твоє прізвище, але не знаю твого імені. Я хочу знати твоє ім’я. Що тут, зрештою…

— Нічого, хлопче, — засміялась вона, — тут немає нічого дивного. Я звуся Ганна.

Вона сміялась і далі, невпинно, тож засміявся і я.

— Ти так кумедно подивилась.

— Я ще спала наполовину. А як звати тебе?

Я гадав, що вона знає. Тоді було якраз модно носити шкільне причандалля вже не в портфелі, а під пахвою, і коли я клав його в неї на кухонний стіл, зверху стояло моє ім’я, написане і на зошитах, і на книжках, які я навчився загортати в цупкий папір, а зверху наклеював етикетку з назвою книжки і своїм прізвищем. Але вона не звернула на те уваги.

— Мене звуть Мікаель Берґ.

— Мікаель, Мікаель, Мікаель. — Вона немов смакувала моє ім’я. — Мого хлопця звуть Мікаель, він студент…

— Школяр.

— …він школяр, йому… скільки — сімнадцять?

Я був гордий мати на два роки більше, які вона додала мені, й кивнув головою.

— …йому сімнадцять, і він хоче, як виросте, стати уславленим…

Вона завагалася.

— Я ще не знаю, ким стану.

— Але ж ти добре вчишся.

— Ну, так собі.

Я сказав, що вона мені важливіша, ніж навчання і школа. Що я залюбки бував би частіше в неї.

— Я отак ще й залишусь на другий рік.

— Де залишишся?

Вона випросталась. То була наша перша справжня розмова.

— В молодшому відділенні сьомого класу. Я дуже багато пропустив за останні місяці, поки хворів. Щоб закінчити цей клас, мені треба працювати, мов проклятому. Я й тепер мав би бути в школі.

І я розповів їй про свої хвости.

— Геть! — Відкинула вона ковдру. — Геть з мого ліжка. І не повертайся, поки не зробиш свою роботу. То що, твоя робота проклята? А що ти скажеш про продаж і пробивання квитків?

Вона підвелася гола посеред кухні й почала вдавати кондуктора. Розкрила лівою рукою невеличку течку з блоками талонів, великим пальцем тієї самої руки, одягненим у гумовий чохлик, відірвала два талони, смикнула правою рукою, щоб можна було дістати ручку компостера, який бовтався на зап’ястку, і двічі прокомпостувала.

— Два до Очеретяного струмка, будь ласка.

Потім пустила компостер, витягла руку, взяла банкноту, розстібнула сумку з грошима на череві, поклала туди банкноту, застебнула сумку й дістала з зовнішньої кишеньки для монет здачу.

— Хто ще без квитка?

Вона глянула на мене:

— Проклята? Ти ще не знаєш, що таке прокляте.

Я сів на край ліжка. Був мов прибитий.

— Мені дуже жаль. Я робитиму свою роботу. Не знаю чи встигну, ще шість тижнів — і кінець навчального року. Я спробую. Але я нічого не зроблю, якщо не зможу бачити тебе. Я…

Спершу я хотів сказати «я люблю тебе», та потім передумав. Напевне вона має слушність, звичайно має слушність. Але не має