Шмітт Ерік-Емманюель - Фредерік, або Бульвар Злочину, Шмітт Ерік-Емманюель

О… я вмираю.

ПАННА ЖОРЖ (сильніше). Я вмираю.

Несподівано Фредерік знову показує передсмертні конвульсії.

ФРЕДЕРІК-НОБЛЕКУР. А-а!

ПАННА ЖОРЖ (та ж гра). А-а!

ФРЕДЕРІК (та ж гра). А-а!

ПАННА ЖОРЖ (та ж гра). А-а!

Сцена перетворюється на конкурс передсмертних хрипів, кожен із двох акторів хоче, щоб його останнє зітхання було справді останнім.

Закінчується тим, що Фредерік притискає панну Жорж до підлоги, затискаючи її рот власноруч.

ФРЕДЕРІК. Вона померла.

ПАННА ЖОРЖ. Ммм…

ФРЕДЕРІК (крізь зуби). Замовкни, це я вмираю. (Звільнений, він випускає передсмертний крик на зал). А-а…

Звучать аплодисменти, завіса опускається. Але в ту мить, коли вона торкнулася рампи, Панна Жорж видає останню надривну конвульсію, яка знову привертає увагу до неї.

Закрита завісою від публіки, панна Жорж нарешті дає волю своїй люті.

ПАННА ЖОРЖ. Бовдур нещасний! Поможи мені встати!

ФРЕДЕРІК. Я думав, ти померла.

Втім, подає їй руку. Вона підводиться, готова його вдарити.

Але завіса підіймається.

Вони змушені дуже граціозно кланятись, усміхаючись публіці.

Завіса знов опускається.

ПАННА ЖОРЖ. Який ґедзь тебе вкусив?

ФРЕДЕРІК. Потім усе поясню.

ПАННА ЖОРЖ. Такого я ще не бачила за всі сорок років своєї кар'єри.

ФРЕДЕРІК. Жорж, ти розслабилась: виказуєш свій вік!

Цього разу вона таки б'є його.

Але знову підіймають завісу, і вони змушені повернутися до публіки і граціозно кланятися їй.

Завіса знову опускається.

ПАННА ЖОРЖ (стукнувши його віялом). Я почала грати з п'яти років, у ролі Луїзон в "Уявному хворому"!

ФРЕДЕРІК. П'ять років! А скільки ж ти граєш на сцені?

Вона знову його стукає.

Завіса підіймається. Вони розкланюються.

ПАННА ЖОРЖ (крізь зуби). Мерзенна пика!

ФРЕДЕРІК (та ж гра). Комедіантка!

Потім Фредерік віддаляється, даючи знак решті трупи вийти поклонитися разом із панною Жорж.

Він кличе Антуана.

ФРЕДЕРІК. Антуане, усе гаразд?

АНТУАН. Так. Жандарми винесли скриню з театру. Щоб віддячити за їхні зусилля, Піпле поставив їм пляшку. А в цей час його дружина випустила Максиміліана.

Фредерік зітхає з полегшенням.

Він знімає з себе перуку в ту мить, коли елегантний і жвавий чоловік входить за куліси.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Дорогий друже! Браво!

ФРЕДЕРІК (здивований). Герцог Йоркський?!

Розкланюється перед герцогом.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Мій дорогий Фредерік, щоразу, як я залишаю Париж, я везу з собою чудовий спогад про вас, і щоразу, як я вертаюсь, я кажу собі, сівши у своїй ложі: "Чи буде він на висоті моїх спогадів?" І ви їх перевершуєте.

ФРЕДЕРІК. Якби мені доводилося боротися лише з власними привидами…

Запрошує його до себе в гримерку.

КАРТИНА ЧЕТВЕРТА

Гримерка Фредеріка Леметра у "Фолі-Драматік".

ФРЕДЕРІК. Як справи в Англії?

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Без мене, очевидно, краще. Мої подорожі спричиняють дивний ефект: щойно я перестаю одержувати газети, Англія поринає у повну летаргію. А після мого повернення, достатньо резюме на півгодини, щоб ввести мене в курс усього, що відбулося протягом місяця. І я себе запитую, про що ж пишуть журналісти за моєї відсутності.

ФРЕДЕРІК. Хотілося б мені побути англійським актором.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Це мене дуже тішить. Але чому?

ФРЕДЕРІК. Причина — ваш клімат. Тут сонце і спека спустошують театральні зали.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ (сміється). Тоді як у нас…

ФРЕДЕРІК. …Дощ і туман створили публіку Шекспіра.

У коридорі чути голос помрежа і шум від ударів палицею об підлогу.

ГОЛОС ПОМРЕЖА. Панна Жорж! Панна Жорж!

ФРЕДЕРІК (кричить через двері). Антуане, скажи, хай до мене прийде Піпле!

ГОЛОС ПОМРЕЖА. Добре, пане Фредерік.

ФРЕДЕРІК (герцогу). Я вважаю вас корінним парижанином.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Уявіть собі, я закохався у французьку красуню.

ФРЕДЕРІК. Серйозно?

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Фривольність — єдине, що пом'якшує мою серйозність. Сьогодні вранці я просив її руки. У батька, ясна річ. Батьки завше першими отримують освідчення в коханні.

ФРЕДЕРІК. Я певен, що ваша пропозиція була прийнята схвально.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Ліпше не буває. Лишається отримати згоду дівчини.

ФРЕДЕРІК. Не хвилюйтесь, вона погодиться.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ. Побачимо. Дивно, але після обіду дівчина зникла.

ФРЕДЕРІК. Вочевидь, їй захотілося порадитися з якоюсь старою тітонькою чи юною подружкою… Я не сумніваюсь у її згоді. Сподіваюся, ви мене їй представите.

ГЕРЦОГ ЙОРКСЬКИЙ (сміється). Ви небезпечний чоловік, тож я покажу її вам лише з обручкою на пальці. Прощавайте, дорогий друже, прощавайте і ще раз браво.

Він виходить, входить Піпле.

ФРЕДЕРІК (тихо). Ну, що?

ПІПЛЕ. Він у безпеці. Ми відвели його до мого кузена, котрий живе на околиці Парижа, на Монпарнасі. Нікому не спаде на думку шукати його так далеко.

ФРЕДЕРІК. Чудово!

ПІПЛЕ. Пане Фредерік, ви були неперевершені!

ФРЕДЕРІК. Як і щовечора, старий, як і щовечора. Тихо! Не варто дякувати мені за те, що я маю ті ж погляди, що й ти.

Їхню розмову перервано появою двох чоловіків, які стукають у двері.

ФРЕДЕРІК. Так?

У гримерку Фредеріка входить міністр внутрішніх справ барон Ремюза у супроводі графа Піємана, сухуватого невеличкого старого з викривленою ступнею.

ФРЕДЕРІК (здивований). Пан міністр внутрішніх справ.

РЕМЮЗА. Добривечір, мій дорогий Леметре.

ФРЕДЕРІК. Ваш візит — велика честь для мене. Мені радіти чи хвилюватись?

РЕМЮЗА (жваво). Ви знайомі з графом Пієманом, нашим Інспектором театрів?

ФРЕДЕРІК (кланяється). Ясна річ.

ПІЄМАН. Добривечір, дорогий і великий артисте.

РЕМЮЗА. Ми не можемо сказати жодних компліментів з приводу вашого виступу цього вечора, бо ми разом із Пієманом були на нараді в Міністерстві. На жаль, високопоставлені урядовці нині закінчують робочий день так само пізно, як актори… (Пауза). Як мені розповіли мої люди, цього вечора в театрі відбувалися дивні речі…

ФРЕДЕРІК. Ви маєте на увазі того бандита, який проник у "Фолі-Драматік"?

РЕМЮЗА. Так, це обурливо. Цей фанатик якимось таємничим чином вислизнув з рук моїх людей. (Пильно дивиться на Фредеріка). На їхню думку, це вдалося тільки завдяки спільникам.

ФРЕДЕРІК. Вони виправдовують власну невдачу.

РЕМЮЗА. У цьому театрі сила-силенна республіканців.

ФРЕДЕРІК. Як ви кажете "сила-силенна"! Та їх сила-силенна по всій Франції, отже, має бути й тут.

РЕМЮЗА. Ви зухвалі.

ФРЕДЕРІК. Це одна з тих якостей, які мені приписують.

РЕМЮЗА. І те, що ви республіканець?

ФРЕДЕРІК. Це приписують лише багатим.

Барон Ремюза, аристократ, не може не оцінити загадкові відповіді Фредеріка. Вони дивляться один на одного. І знають, що жоден із двох не піде далі.

ПІЄМАН (улесливо і красномовно). Дорогий друже, але ж ви не думаєте, що такий артист, як пан Леметр, може бути в цьому замішаний? В ньому все — мистецтво, з голови до п'ят, нічого, крім мистецтва. Він — суцільне мистецтво.

РЕМЮЗА. Я лише хотів попередити пана Леметра, що наша поліція на чатах.

ФРЕДЕРІК. Я це помітив: можна грати без публіки, але не без жандармів.

РЕМЮЗА. Цей театр мене непокоїть.

ПІЄМАН (як і раніше медоточиво відносно Фредеріка). Ні, не взагалі театр, пане Міністр, а саме ці театри, театри на Бульварі Тампль. (Фредеріку). До речі, не можу зрозуміти, як актор вашого таланту може ховати себе на цих негідних сценах, ваш геній заслуговує Комеді-Франсез.

ФРЕДЕРІК. І що ж я там виграю?

ПІЄМАН (подумав, що Фредерік не розчув). Я сказав: Комеді-Франсез.

ФРЕДЕРІК (теж повторює, як глухому). Що б я там виграв?

ПІЄМАН (задихаючись). Але ж… але ж… визнання.

ФРЕДЕРІК. Їх сотні, там, на вулиці, тих, що чекають на мене, аби вшанувати; а в деякі вечори вони носять мене на руках.

ПІЄМАН. Я казав про визнання аристократами.

ФРЕДЕРІК. Аристократки приходять у Комеді-Франсез демонструвати свої діаманти, а плакати і сміятись ідуть на бульвар.

РЕМЮЗА. Годі, дорогий мій Леметре, граф Пієман має рацію: якби ви перейшли до Комеді-Франсез, то покинули б цей жахливий репертуар. Принаймні визнайте, що тут, на всьому Бульварі Тампль, щовечора із шостої години до опівночі, на всіх сценах усіх театрів здійснюється щонайменше сотня злочинів, тридцять дуелей, двадцять насильницьких смертей, викрадається не менше десяти цнотливих дівчат, п'ять з яких ґвалтують, кинджали зрадників пронизують камзоли, шпаги героїв протикають негідників, отрута світиться на дні келихів, вже не кажучи про шляхетних батьків, чиї серця потерпають від підлоти їхніх негідних нащадків, і про героїв-коханців, які вмирають, бо їх розлюбили! І щовечора тече кров і сокира падає на плаху.

ФРЕДЕРІК (йому смішно). Кров із чорничного соку і плаха з картону.

РЕМЮЗА. Але все ж таки!

ФРЕДЕРІК (йому смішно). Але ж це бульвар Злочину.

ПІЄМАН. Позаяк це Бульвар несмаку.

ФРЕДЕРІК. Несмак, ця гримаса, яка з'являється на наших пиках відносно смаку, відмінного від власного. (Відкриває вікно у гримерці). Чуєте, пане Міністр, цей гомін Бульвару, гомін народу, цей неспокій, це життя, це нетерпіння? Сорок років поспіль він скидає королів і міністрів, це той народ, якому холодно і голодно, який руйнує в'язниці і співає нових пісень, він хоче хліба і хоче видовищ. Його чути всюди — і на вулиці, і в театрі. Ви усвідомлюєте, пане Міністр, що довелося чекати Революції, щоб у народу нарешті з'явилися власні театри? До 1791 року тільки три королівські зали — Комеді-Франсез, Італійська Комедія і Опера — мали право ставити п'єси. Минуло дуже мало часу, щоб народ мав свободу самовираження.

ПІЄМАН (з огидою). Господи, вираження чого? Все це неймовірний несмак, ганебні й галасливі мелодрами.

ФРЕДЕРІК. Бульвар — дитя Революції. Він відлунює її гомін і її лють, він жорстокий і сповнений ентузіазму, величний і кумедний, він вірить не у випадок, а в добро, він прагне тріумфу добра і смерті зрадникам.

ПІЄМАН. Можливо! Але про що свідчать всі ці крики і широкі жести? Що вони тішаться гидотою, нічого більше.

ФРЕДЕРІК. Класичні трагедії здаються надто скромними і млявими для тих, хто на власні очі бачив жахіття злиднів і принижень, стрілянину, барикади, голови на списах, трупи розстріляних у рівчаках, спалах ножа гільйотини, що розсікає шию короля, а там — ще зовсім недавно — вози зі складеними штабелями жертвами холери. У Парижі смерть стає буденним дійством, панове, вона має знайти своє місце і на кону.

ПІЄМАН. Овва… Ви проявили себе красномовним, але ви не знайдете підтримки серед освічених людей.

ФРЕДЕРІК.