Вадим Миколайович Собко - Зоряні крила

катастрофи. І коли він уже був готовий включити мотор і злетіти, Крайнєв підняв ліву руку й, посварившись пальцем, сказав:

— Почекайте одну хвилиночку.

І тоді всі почули далекий звук авіаційного мотора. Він був схожий на комарине дзижчання, але зростав і дужчав з кожною секундою. На аеродромі слухали, немов зачаровані.

Важка масивна машина йшла низько над лісом і з'явилася над деревами несподівано. Валенс застиг, сидячи у своєму літаку. Крайнєв усміхнувся так, начебто нічого й не сталося.

Літак м'яко сів на зелене поле аеродрому і похитуючись під'їздив до ангара. Всі кинулися туди, попереду був Крайнєв. Валенс вилазив зі свого літака, довго плутався, нарешті виліз і, як був, у шоломі, з парашутом, побіг за Крайнєвим.

Марченко виключив мотор і відсунув дашок кабіни.

— Буде добра машина, — кричав він. — Але роботи з нею ще сила-силенна. Я мало не перекинувся, розвертаючись.

— Доповідати на землі будете, — сухо сказав Валенс. — Вилазьте з кабіни. Вітаю, Юрію Борисовичу, — продовжував він, звертаючись до Крайнєва. — Вітаю і прошу пробачити за деякі надто поспішні висновки щодо вашого літака.

Марченко з серйозним і заклопотаним виглядом підійшов до них.

— Все було дуже добре, — сказав він. — Швидкість досягла семисот кілометрів….

— Всього-на-всього, — розчаровано протяг Юрій. — Машину доведеться переробляти, Адаме Олександровичу. Такої швидкості і з бензиновим мотором можна досягти.

— Крім того, на віражах вона почуває себе дуже невпевнено, якось завалюється на один бік. Але загалом мушу сказати, що це вже не експеримент, а справжня машина. Я ще ніколи не мав такого задоволення від польоту.

— Так, товаришу Марченко, — задумано сказав Крайнєв, — завтра ми ще дещо тут спробуємо, а там візьмемося будувати нову модель. Мені здається, я вже розумію, в чому тут справа.

— Ну, завтра за це діло, мабуть, узятися вам не вдасться, — сказав Валенс. — Зараз нам в інститут треба їхати.

— Ах, так, — ніби щось згадавши, промовив Крайнєв, з жалем глянув на літака і помалу пішов до ангара. Марченко і Валенс ішли за ним.

Біля воріт стояла відкрита машина. Валя, сидячи біля руля, читала книжку. Побачивши Крайнєва, вона стрепенулася.

— Товаришу Крайнєв, це ви будуєте такі літаки? — запитала вона із здивуванням.

— Я, Валю, я, — відповів професор усміхаючись, — і коли-небудь ви будете пілотом саме на такому, ні — на кращому літаку.

Валя, дивилася на нього з захопленням. Крайнєв не сказав більше нічого, але і сказаного було досить. Машина пішла до міста.

* * *

Ганна була першою, кого Крайнєв зустрів в інституті. Може, вона навіть чекала на нього?

Він підійшов схвильований і трохи розгублений.

— Дуже радий побачити вас, Ганно, — промовив Крайнєв, відчуваючи, що говорить зайві слова.

Ганна простягла йому руку. Юрій побачив глибокі, ласкаві й ніжні очі. Він усміхнувся і помалу пішов сходами вгору до свого кабінету.

РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ

Юрій пройшов з Валенсом по довгому коридору і завернув до свого кабінету. На дверях виднілася табличка «Юрій Крайнєв — інженер». Він глянув на табличку, штовхнув двері і зайшов у кімнату.

Його кабінет було обставлено надзвичайно просто і невибагливо. Крайнєв мало уваги звертав на його оздоблення. Зручні глибокі крісла стояли попід стінами. Величезний письмовий стіл займав цілий куток. Маленькі двері вели в другу кімнату — там була бібліотека. Чотири сталеві шафи, одна поруч другої, стояли біля однієї з стін. Ніяких паперів у кімнаті не було видно.

Крайнєв упав у широке крісло біля столу і замислився. Ганна Ланко надто міцно входила в його життя.

… У пам'ятний вечір дня свого народження він просидів у неї в гостях дуже довго.

Вони розмовляли про інститутські дрібниці. Виявилося, що Ганна працює хіміком-лаборанткою у лабораторії вибухових речовин…

Батько її був дуже відомим у Києві лікарем. Вона нещодавно закінчила інститут і збиралася пройти в інституті стратосфери тільки практику, але робота цікава, і хочеться залишитись працювати тут назавжди. В інституті вона людина нова, а студентські друзі вже розгубилися, тому інколи вона відчуває себе трохи самотньою.

Все це Ганна говорила, привітно усміхаючись і весь час одламуючи малесенькі шматочки від тоненької плитки шоколаду.

Так просиділи вони майже до другої години, і тільки тоді Юрій згадав, що йому час іти додому.

Ганна запрошувала його заходити. Вона провела його до хвіртки і на прощання потисла руку приязно і значуще.

Він цілу годину йшов, повертаючись до себе на вулицю Леніна, йшов, майже не розбираючи дороги. У Ганни була звичка при розмові опускати вії і раптом підводити їх, тоді особливо яскравими здавалися промені її очей. Саме такою весь час пригадував дівчину Крайнєв.

Він повернувся додому, і кімната здалася йому порожньою, холодною і непривітною. Тієї ночі він заснути не міг…

Другий день був сповнений роботи. Багато друзів і знайомих вітали Юрія з днем народження, але надвечір він відчув біля серця неприємну порожнечу.

Це відчуття було для нього несподіваним і зовсім незнайомим. Він почав дошукуватися причини. Після довгих міркувань його немовби осінило: він не бачив Ганни.

… Крайнєв викликав машину і поїхав до неї. Вона зустріла Юрія так, ніби чекала на його появу і була цілком певна, що він приїде.

І от ця дівчина міцно ввійшла в життя Юрія Крайнєва. День для нього не був повним, коли він не бачив Ганни. А вона ніби навмисне дратувала його, іноді не показуючись цілими днями.