Костянтин Матвієнко - Відлуння у брамі

барсетку. Дістав гребінець, почав розчісуватися перед дзеркалом. Його волосся, ще вранці коротке, помітно відросло і сплуталося, стало масним. Щоки вкривала щетина. Позаду у дзеркалі було видно, як рудий під схвальними поглядами Людмили натискає щось на пульті. Потім дистанційне керування перебрала вона, і Олег раптом кілька разів присів перед дзеркалом.

— Людо, це занадто дорога іграшка. Припини пустувати. Нам ще слід багато чого навчити цього новоспеченого гомункула[5]. Нехай іде помиється, потім його слід добре нагодувати, а тоді він має подзвонити додому, щоб нашого курвалика, гляди, не почали шукати з міліцією.

— Не хвилюйся, Транихиїле, — звернулася Людмила до рудого за його сакральним, як він сам твердив, ім’ям.

— Я ж просив не згадувати цього імені при сторонніх! — смикнувся чоловік.

— Хіба тепер це не байдуже? — знизала плечима жінка.

— Гаразд. Слухай далі: цей пульт призначений лише для кількох механічних операцій, — чоловік вказав на прилад у руках Людмили. — Коли інсталюю в ньому програму, яку я назвав Порадником, управління здійснюватиметься за допомогою комп’ютера.

— Отак просто?

— Лише на перший погляд, — зиркнув з-під лоба Транихиїл. — Спочатку я мусив блокувати опір свідомості піддослідного спеціальним синтетичним наркотиком. Тоді, за допомогою моєї унікальної біоінформаційної речовини, — він самовдоволено всміхнувся, — адаптувати його нервову систему для сприйняття комп’ютерних програм. І наостанок — маю інсталювати саму програму в організмі Олега та провести її випробування. Лише тоді твій курвалик перетвориться на першу в світі людину-робота! Тобто, зробленого з зі справжньої живої людини, а не з якогось пацюка чи змії! — товстун переможно вказав пальцем на стелю. — Шкода, що його не можна буде пред’явити Нобелівському комітету. Програма незабаром сама налаштується на трансляцію всього, що бачить біоробот, але на перший час будемо вдовольнятися лише його описами на словах…

2. Віддалений доступ

Ден із Гусиком підтюпцем бігли поряд із кремезними близнюками, які міцно тримали переляканих злодюжок за руки. Гусик від жаху почав скавчати тонким голосом, але отримав добрячого стусана межи плечі й замовк. Зрідка чулися лише його придушені схлипи.

Вони перетнули проїжджу частину набережної з нечисленними у цей час автівками, спустилися до берега. Ден сподівався криком привернути увагу перехожих, але і тут було порожньо, темно та страшно.

— Дядечки, не вбивайте нас, будь-ласочка! — знову заканючив нажаханий Гусик.

— Помовч, — спокійно сказав старший чоловік, вдивляючись кудись у напрямку протилежного берега.

Він щось сказав у слухавку, і за мить до них почала стрімко наближатися цятка яскравого світла, почувся гуркіт двигуна. Вже за пару хвилин біля кам’яних сходів набережної м’яко захитався на хвилях темно-синій з білою смугою моторний човен.

— Ой, не топіть нас! — знову заволав Гусик.

Стусан цього разу не подіяв — хлопець бився у нервових корчах. Тоді його конвоїр дістав з кишені сліпучо-білу у світлі ліхтаря носову хустинку і вправним рухом запхав її Гусикові до рота. Той вмить замовк, лише з широко розплющених очей котилися великі сльозини.

— Будеш репетувати — і тобі таке саме зробимо, — зиркнув старший на Дена, але той лише мовчки смикнув тонкою шиєю.

З човна скинули трап, і злодюжок попідруки підняли на облавок. У цілковитій мовчанці їх силоміць всадовили на підлогу і моторка, заклавши стрімкий віраж, помчала кудись повз міські вогні.

Шлях виявився коротким. Не минуло й півгодини, як вони пришвартувалися біля правого борту доволі великого корабля. Спостережливий Ден відзначив, що це двопалубне судно, метрів із 30 áзавдовжки. Їх так само мовчки примусили вилізти по блискучому металевому трапу-драбині на борт. «Спас» — прочитав Ден на рятувальному крузі, почепленому на палубній огорожі. Отже, так зветься судно. А коли вже підняли на борт — значить, убивати їх не збираються, принаймні одразу, — майнула радісна думка. А наступною була про їдло, хавчик. Десь на кораблі готували м’ясо, і від запаху смаженини запаморочилося в голові. Ден згадав, що у них із Гусиком з ранку ріски в роті не було.

Але частувати злодюжок не поспішали. Їх відвели до якогось темного, без жодного ілюмінатора приміщення, і там замкнули.

— Ой, що ж із нами буде? — занив Гусик, щойно йому вдалося звільнити рот від кляпа.

— Замовкни, сцикун, — зло процідив Ден, аби приховати переляк. — Коли вже нас не викинули посеред річки з торбою каміння на шиї, то, мабуть, будуть допитувати про той портфель. Давай домовимося, що брехатимемо.

— А може ліпше правду? — несміливо запропонував Гусик.

— Що?! — знову визвірився Ден. — Про те, що Макака показав нам на вулиці якогось товстуна із тим портфелем і наказав будь-що поцупити і принести йому? От за це нас точно вб’ють. Якщо не вони — тоді Макака. Та й лохуваті ці дядьки. Якби серйозно збиралися докопуватися, то розсадили б нарізно — менти так завжди роблять. А цим будемо щось брехати.

— І хто ж такий той Макак чи Макака? — пролунав знайомий обом хлопцям голос. — І що ж то був за товстун?

Двері — не ті, крізь які їх завели до темної комірчини, а у протилежній стіні — раптом відчинилися і приміщення заповнилося яскравим світлом із сусідньої, розкішно вбраної кімнати. Виявилося — хлопців зачинили у темному передпокої кают-компанії.

— Ой! — лише й спромігся вимовити Гусик і присів, зіщулившись, у кутку в очікуванні