Марина та Сергій Дяченко - Ритуал

Ютині спина й долоні миттю похололи.

Вона згадала різкий драконячий запах, строкату землю, що пропливала далеко внизу, вітер піднебесся, замок на скелястій стрілці, витягнутій у море… Це було чи привиділося?

Під глузливим поглядом незнайомця вона раптом збагнула, що сидить боса, що ребра її ниють, а кулаки, якими вона гатила по твердій лусці, вкриті синцями.

— Ґорґулья… — пробурмотіла вона вражено.

Незнайомець пирхнув.

Стривайте, подумала Юта, а страшна зала з огидними знаряддями, зала, куди притяг її ящір — вона теж була? Чи то вже марилося?

Але якщо дракон справді приніс її в замок, щоб з’їсти, і якщо він її не з’їв, а ось вона сидить жива, то чи не означає це…

Вона геть іншими очима глянула на незнайомця, що стояв перед нею, хитаючись і схопившись для певності рукою за спинку крісла.

Страшно подумати, який небезпечний для людини двобій з драконом. Не дивно, що лицар, який здолав ящера, стільки п’є.

— Я не забуду, — сказала Юта тремтячим голосом. — Ви побачите, що я можу бути вдячна. Ви вже знаєте, я принцеса… Ви, либонь, бачили мене на карнавалі в цьому злощасному капелюшку… Так, звичайно, ви там були й бачили, як огидний ящір… смердючий дракон, як він викрав мене…

Незнайомець дивився на неї широко розплющеними очима.

— Ви найшляхетніший і найдоблесніший лицар, — Юта говорила дедалі палкіше. — Я віддячу вам по-королівському… Мій батько, король Верхньої Конти, виконає будь-яке бажання людини, котра врятувала його дочку з лап… з бридких лап… — вона готова була заплакати чи зааплодувати.

— Про що ви? — запитав незнайомець глухо.

— Але ж це ви мене врятували? — Юта широко всміхнулася, від чого її великий рот розтягся до вух.

Незнайомець відвернувся.

— Але ж це ви?.. — повторила Юта розгублено й трохи ображено. Незнайомець глянув на неї з-під лоба, і в погляді його вона прочитала роздратування:

— Я — врятував?

Юта кивнула:

— З лап чудовиська… Даруйте, якщо я не те сказала, але хтось же мене визволив!

Незнайомець обережно поставив на стіл спорожнілу склянку.

Тієї ж миті важке крісло, в якому він щойно сидів, відлетіло вбік, мов пір’їнка. Незнайомець раптом збільшився аж під склепіння стелі, вигнувся дугою, підняв руки, з яких одразу виросли величезні перетинчасті крила. Замість голови на його плечах уже сиділа увінчана костистим гребенем, наділена зубатою пащею довбня, а по вимощеній плитами підлозі постукував лускатий хвіст. Однак іще до того, як давній Ютин знайомий, дракон, завершив своє перевтілення, нещасна принцеса глибоко й надовго поринула в забуття.

* * *

Він звик називати себе Арманом, хоч ім’я його було Арм-Анн, і в звучанні цього імені відлунювали всі двісті поколінь його предків — могутніх драконів-перевертнів, чиї імена зберігав кам’яний літопис підземної зали. Самотність його, що тривала два століття, наповнена була їхньою присутністю — щоразу, сходячи зі смолоскипом у надра замку, він відчував на собі погляди незліченних палаючих очей.

Хіба найостанніший листочок на дереві не є посланцем коріння?

Безмежно вільні в небі й на землі, нестримні й майже невразливі — предки його були усе ж рабами Закону, й несли своє рабство з радістю, і вважали його привілеєм.

Тисячоліттями вони гордо виконували ритуал, що давав їм право сміливо дивитись у вічі одноплемінникам. Вони жили й помирали в злагоді з собою, в мирі зі своїми родичами, шановані нащадками.

Не раз, мружачись від диму смолоскипів, проводячи рукою по кам’яних письменах, Арман читав, ледве розбираючи знаки та слова:

«Юне створіння, діва… вінценосна здобич… окраса твого промислу… Хай зміцнить тебе життям своїм, і радістю, й молодістю… Процвітай у промислі і виконай Ритуал, і здіймися до зірок, і жар горла твого зрівняється з сонячним полум’ям…»

Тисячоліттями дракони викрадали юних полонянок з людських поселень — принцес, дочок воєвод та вождів, великих і малих володарів.

У ритуальній залі — круглому приміщенні з отвором у стелі — вогнедихі ящери урочисто споживали здобич.

Безліч разів Арман брався читати опис цієї трапези, одначе так ні разу й не дійшов до кінця. Стіна ж укрилася таким товстим шаром сажі, що знаки годі було розрізнити.

Якось, як оповідає літопис, полонянці вдалося врятуватися — її визволив богатир-чаклун, що став на герць з ящером і подолав його.

Після того ритуал було змінено — дещо зачеплені за живе дракони вже не розправлялися з бранками негайно, а ув’язнювали їх у вежі, мовби кидаючи виклик імовірним визволителям. Довідавшись про викрадення принцеси, навколишні лицарі вирушали її визволяти; безліч їх трагічно гинуло, однак історія зберегла імена кількох щасливців, які усе ж зуміли домогтися свого. Ймовірно, їм траплялися геть старі, чи хворі, чи немічні дракони. Чи?..

Багато років Армана мучило це запитання. Невже та дивність, та хвороблива вада, яку він у собі ненавидів і беріг, ховав, заганяючи в потаємні закутки свідомості, — невже ця вада виявлялася колись у комусь зі славних його предків?

Окрилений надією й охоплений сумнівами, він знов і знов спускався зі смолоскипом у підземну залу і вчитувався в кам’яний літопис; знову й знову він одержував відповідь: ні. Тим божевільним юнакам, яким вдавалося відвоювати ув’язнену в замку принцесу, просто щастило — жоден дракон не віддав бранку добровільно. Він викрадав її, щоб ізжерти: «Процвітай у промислі й виконай Ритуал»…

Невгамовні й могутні, вони чинили так, як велів Закон. Вони були щасливі, вступаючи в двобій, і шкодували, якщо супротивника вистачало на один-єдиний язичок вогню. Виконавши ритуал, вони, натхненні, влаштовували забави, які часто закінчувалися смертовбивством, бо ж викарбувано на древньому камені: «…Пращурів шануй, і теплий вітер підніме крила твої, і нащадки твої шануватимуть тебе… Але брат твій, чия молодість припадає на твою, — лихо твоє… Бийся, доки не висохне вогонь у пащеці його…»

Тепер висох і сам рід. Останній нащадок ширяє над замком, останній нащадок бродить зі смолоскипом у підземеллі.

«Промисел твій — честь і сила твоя. Процвітай у промислі, і не згасне твоє благодатне полум’я»…

Арм-Анн, що звик називати себе Арманом, не процвітав у промислі.

Бували дні, коли він зовсім про це не думав — небо й море в такі дні мали свій звичайний колір. Якби таких днів було більше, він зміг би спокійно дожити до старості.

Одначе в інші дні — сірі, сухі, оповиті каламутною поволокою, коли накочували каяття, застаріле почуття провини, туга й безвихідь, — у такі дні він відчував свою неповноцінність так гостро, що не хотілося жити.

Він був виродком, самотньою потворою, відступником — і він був останнім листком на древі, хирлявим посланцем могутнього коріння.

Двісті поколінь