Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Яса. Том 2 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Яса. Том 2" автора Юрій Михайлович Мушкетик. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 5 6 7 ... 151
Перейти на сторінку:
в мені, я читав собі слова апостольські й знаходив опертя в них та трохи заспокоювався. Але надходив вечір, подавали чай, а після чаю усі всідалися довкола грубки, й усе починалося спочатку. Бачу як нині: гоготять у грубці дрова, стукотять на карнизі, на кахлях, дзиґарі у вигляді панікадила, і справжня лампада горить у кутку неяскравим світлом, а ми всі в зручних фотелях повсідалися в кружок. У кімнаті затишно, гарно: на вікнах занавіски на кільцях, стіни світлиці оббиті шкірою, лавки обкладені сукнами, а годинник стукає й стукає, а я розповідаю притчу Соломонову про царя єгипетського та про його двох дочок, одну красуню, а другу негарну, за негарною цар дає все своє багатство, а за красунею нічого, й одразу мене з тієї євангельської розповіді збиває Ориська, — повертає усе на земне, на плотське, та ще й на нинішнє наше життя:

— А ти, Дорофію, яку б вибрав, ту, за котрою багатство, чи в якої краса?

Я шаріюся, бурмочу щось і збиваюся з розповіді. А Ориська сидить навпроти мене, грає гемонськими очима, аж пропікає ними до кісток. І Дарія усміхається: їй чомусь також подобаються сестрині кпини над моєю цнотою.

— А якби ми з Дарією були царські дочки, отакі, як є, котру б з нас вибрав? — регочеться Ориська.

Дарія раптом спалахує рум’янцями, підводиться й каже строго:

— Ну, ти допатякаєшся. Негоже так пасіювати й збиткуватися з парубка. Ходімо спати.

Другого лютого, на Стрітення, — цей день я запам’ятав добре, — поїхали ми з Ориською у Миргород на ярмарок. Не мали чогось особливого прикупляти, просто так забаглося Орисьці. Поїхали вороним з світлиною, підгаром, коником, запряженим у сани — козирки, сани я добре вимостив сіном, вкрив килимком, на ноги поклали вовчого кожуха. Козирки — то сани на двох, сидіти доводиться плече в плече, коли ж сани ішли в затоки, то Ориська налягала плечем на мене, то я на неї, й тоді вона голосно реготілася. Вона ж правила й коником, і трохи сердилася, що він такий — неграй (то Дарія наказала впрягти найплохішого, перегодованого салотряса — коника, зважаючи на Орисьчин норов і хіть до швидкої їзди), всю дорогу підхльоскувала його короткою, на довгім вишневім батожильні пугою. Казилася вона й на ярмарку, зажартовувала з крамарями, повела мене на той край, де продавали бугаїв, і смикала їх за вправлені в ніздрі кільця, й очі бугаїв тоді наливалися кров’ю, а один пішов задки й потягнув за собою воза, і дядько, який продавав бугая, розгнівався не в жарт. Купила Ориська собі та Дарії по новій, заморській, шовковій хустці, купила чобітки зелені козлові, купила племінникам гостинців, а потім захотілося їй яблучок, які тітка продавала з підрешітка — дотримала до цієї пори. Купила їх кілька, двоє чи троє з’їла сама, стільки ж простягла на долоні мені, — яблучка були невеликі, зимниці, а коли я хотів узяти, раптом засміялася й вкинула собі за пазуху.

— Дістанеш — будуть твої.

Як би я там міг їх дістати! Та й, зрозуміло, це лише жарт. Одначе думав про те весь час, поки ходили по ярмарку й обідали в корчмі, де Ориська змушувала мене випити калганівки, але я не схотів. Далі дивилися спудеїв на помості, вони зіграли дві інтермедійки; одну про хвастовитого німця, який побив ворогів, а виявилося, що то — отара баранів, і про вченого сина, який читає латинь свиням, і вони розбігаються. Отак і я міг би ходити по ярмарках і грати то сина блудного, то німця, а може, я і є отой блудний син, який і вітцівщину втратив, і не знайшов нічого? При тих думках я не забував про яблучка, та й Ориська нагадувала про них раз по раз, і дорогою назад ми розпасіювалися і я почав домагатися тих яблучок, а Ориська сміялася:

— Ти, Дорофію, так і помреш, не скуштувавши цих яблук.

Ми жирували в санчатах, змицькали під собою килимка, трохи не згубили кожуха, яким вкривали ноги, й не помітили, як розгулялася віхола. Потім, коли помітили, спочатку й віхола нас веселила, а далі я трохи занепокоївся, Ориська ж довго на те не зважала; стривожилася й вона, коли я скочив з саней, пробіг з півгонів поруч коника й, вернувшись, сказав, що дороги немає. І справді, ми їхали цілиною. А довкола мело й крутило, і сніг закидав козирки. Ми юртували, смикалися, сперечалися, куди їхати, пригадували, з якої сторони віяв вітер, — і не могли пригадати. Коли коник став раз, а далі вдруге, Ориська злякалася й навіть почала волати, що то я винен: я розжирував обох і відволік її увагу, а мусив пильнувати, чоловік таки ж. «Та який з тебе чоловік, роби щось, не сиди!..» А що мав робити? Знову зліз із саней, взяв коня у повід і повів. То мені здавалося, що йду круто вгору, то буцім стрімко їдемо під гору, то провалювався в сніг глибоко, то з’їжджав на скрижанілі нальоди, з яких свіжий сніг змітало, а старий стужавів так, що тримав коня. По такому замету й виїхав на дорогу, впізнав її по намотаних на пруття, ввіткнутих у сніг віхтях. Чия то добра душа їх повтикала, пошли йому, Боже, добра всякого й щастя.

Проте це виявилася не наша дорога, а зовсім інша, вона вивела нас до села Піскувате, й там мусили ночувати, бо кінь вибився із сил, а додому, до хутора, було верст двадцять. Ми довго ганяли тарани під злиденною корчмою на краю села, аж поки старий єврей відчинив ворота, але допомогти випрягти не захотів, і мусив випрягати я сам, а руки поклякли, й не міг я розв’язати ні супоні, ні черезсідельника, й виморився та рознервувався так, що ледве не розплакався, вже мені сльози билися в горлі, а тоді впав навколішки та якось таки приноровився зубами розслабити, а далі й розв’язати заледенілого ремінного вузлика.

Корчмарка сказала, що їсти немає нічого, печі вона не топила — заїзду ніякого, — а тільки грубу, скапарили собі того — сього, але й грубу розпалювати пізно, одчинила чуланчика та кинула на невеликого полика перину, ліжника й одну подушку.

Отак ми й опинилися вдвох на вузенькому полику, на теплій перині, — спочатку я сидів у кутку на ослінчику біля сліпачка, який почадів трохи й погас, а потім Ориська покликала мене й сказала, щоб не клеїв дурня, бо ж навіть звідти чує, як стукотять мої зуби, треба мені роззутися й зігрітися, якщо не

1 ... 5 6 7 ... 151
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яса. Том 2», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яса. Том 2"