Майкл Ондатже - Англійський пацієнт

стінах англійського шпиталю, люди вважали божевільним і відлюдькуватим. І він, зараз посеред пустелі, сповна розуму, з ясною пам’яттю, так само легко, як підіймав колись карти, посміхаючись тітоньці, і підкидав отримані пари вгору, знаходив комбінації патронів та зброї, вистрілював у повітря, а його невидимі глядачі радісно вітали кожен постріл гвинтівки оплесками. Спочатку його розвернули в одному напрямку, а потім знову понесли до кулеметів Breda, всадовивши до чудернацького людського запрягу. Слідом ішов бедуїн і видряпував відповідні коди на стволах зброї та коробках з набоями. Пілот насолоджувався рухом і радісними вигуками, бо вже стомився від самотності. Він платив своїм умінням цим чоловікам, котрі вберегли його від смерті, хай навіть із такою метою.

Часом у своїх мандрах вони навідуються до селищ, де немає жодної жінки. Його корисні знання переходять, як фішка в казино, від племені до племені. Вони налічують вісім тисяч особистостей. Кожен з них навчає своїх звичаїв і своєї музики. Переважно із зав’язаними очима, йому залишається тільки слухати водопритягувальні пісні племені Мзіна, супроводжувані танцями дахія й музикою дудок, які використовуються кочівниками для повідомлень про небезпеку, подвійних флейт макрун (одна з дудок незмінно дзижчить, як безпілотник). Тепер ми на території п’ятиструнних лір. Село чи оаза, де полюбляють прелюдії та інтерлюдії. Плескають у долоні. Танцюють під релігійні гімни.

Коли на пустелю спускаються сутінки, пілот може зняти пов’язку й роздивитися своїх одночасно спасителів і поневолювачів. Тепер йому відомо, де він. Деяким племенам чоловік оповідає про зброю, а деяким малює карти тих місць, які пролягають за межами їхніх поселень. Музики сідають з іншого боку вогнища. Пориви вітру доносять наспіви ліри сімсімія. Чи ці звуки пливуть до нього, перестрибуючи вогонь. Неподалік у відблисках полум’я танцює хлопчик, і чоловік думає, що ніколи не бачив спокусливіших рухів. Хлопчик має тендітні плечі — білі, неначе папірус, — блискучий живіт у крапельках поту, а його голизна миготить приманкою крізь розрізи синього балахона, котрий огортає тіло з голови до п’ят, він скидається на яскраву коричневу блискавку.

Нічна пустеля оточила їх — лише смерчам і караванам дозволено порушувати її супокій. Навколо пілота завжди таємниці й небезпеки: одного разу він сліпо опустив руку в пісок і порізався лезом безпечної бритви — хтозна, звідки воно тут узялося. Часом він навіть думав, чи це, бува, не сон, таким чистим і безболісним був поріз, і мусив витерти кров головою (обличчя досі неможливо було торкнутися), щоб повідомити своїх поневолювачів про рану. Це селище, куди його привели у суцільній тиші і де не було жодної жінки, ці чотири тижні, коли він не бачив Місяця. Чи не було це все вигаданим? Може, насправді він лежить у темряві, загорнутий у проолієну повсть, і марить?

Вони минали криниці із проклятою водою. На деяких відкритих для вітрів місцинах пісок поглинав міста, пілот стояв і чекав, поки його супутники відкопають стіни своїх кімнат чи дістануться до води. Він згадував оголену красу хлопчика в танці, чисту, наче голос хориста, наче найстрімкіша вода гірських рік, найпрозоріші глибини морів. У цій пустелі, де колись давно було море, ніщо не застигало й не залишалося постійним, кожна найменша частинка перебувала в постійному русі, як блакитний балахон на танцівнику, як тканина, котра обволікала підлітка, ніби океан, ніби сині води материнської плаценти. Хлопчик збуджувався, його геніталії набували кольору вогню.

Вогнище засипало піском, і воно згасло, дим закружляв довкола людей. Дихання музичних інструментів здавалося подібним до ритмів серцебиття чи крапель дощу. Підліток простягає руки над місцем, де щойно вигинався вогонь, тягнеться до мовчазних флейт. І вже немає хлопчика, не залишається жодних слідів після нього. Тільки купка ганчір’я. Якийсь бедуїн підповзає туди і збирає в долоні кілька крапель сперми. Підносить їх білому трактувальнику зброї й укладає йому до рук. У пустелі нічого не цінуєш так, як вологу.

Дівчина стоїть, ухопившись за вмивальник, вдивляється в тиньок на стіні. Вона познімала усі дзеркала і склала їх у порожній кімнаті. Тримається раковини, похитує головою з боку в бік, спостерігаючи за рухами її тіні. Ось вона змочила руку й хлюпає водою на волосся, поки воно не стає зовсім мокрим. Це освіжає дівчину, і їй це подобається, коли вона виходить надвір, а вітер штовхає її, змушуючи забути про грім.

Жодної жаги до життя

Чоловік з перев’язаними руками лежав у римському військовому шпиталі вже понад чотири місяці, коли випадково дізнався про обгорілого пацієнта і його доглядачку, почув її ім’я. Він розвернувся в дверях і попрямував до групки лікарів, яких щойно минув, — щоб дізнатися, де можна її знайти. Пацієнт лікувався тут уже доволі довго, й усі знали про його неохоту контактувати. Але зараз чоловік сам звернувся до лікарів, запитав про дівчину і, годі й казати, усіх налякав. Упродовж усього цього часу він не промовив ані слова, спілкувався переважно жестами чи гримасами, іноді чомусь посміхався. Про себе чоловік нічого не розповів, навіть імені не назвав, лише записав свій персональний номер як свідчення, що воював на боці союзників.

Цю інформацію двічі перевірили, навіть отримали підтвердження з Лондона. Він був знаним кластером рубців. Тож лікарі, повернувшись до нього, зважали на його бинти. Знаменитість, яка, попри все, бажала тиші. Герой війни.

Це дозволяло почуватися безпечно. Нічого не розповідати. Хоча вони й приходили до нього з ласками, умовляннями і навіть ножами. Понад чотири місяці — жодного слова. Коли його привезли сюди і дали звичайну дозу морфію, щоб втамувати біль у руках, чоловік став для персоналу шпиталю велетенською твариною без жодної жаги до життя. Здебільшого пацієнт сидів у кріслі в повній темряві та спостерігав за хвилями руху пацієнтів і метушнею медсестер поміж палатами.

Але зараз, оминаючи групку лікарів у коридорі, він почув жіноче ім’я, сповільнив ходу, а потім рвучко повернувся, підбіг до них і запитав, у якому шпиталі працює ця панянка. Йому відповіли, що це колишній жіночий монастир, що спочатку його захопили німці, а потім союзники, які й улаштували там військовий шпиталь. Він десь на пагорбах Північної Флоренції. Більшу частину страшенно понівечено бомбардуваннями. Там небезпечно. Насправді це лише тимчасовий польовий шпиталь. Але медсестра та її пацієнт відмовилися звідти піти.

— Чому ви не натиснули на них, аби змусити?

— Вона наголошувала, що пацієнт занадто слабкий для переміщення. Ми, звісно ж, могли обережно транспортувати його, але зараз не час для суперечок. Та й вона сама була не в найкращій формі.

— Її поранено?