Ілларіон Павлюк - Танець недоумка
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Ми були знайомі давно, але за ці два роки в Києві стали справді близькі. Я часто не міг прийняти те, що говорив Джохар, але він незмінно змушував мене замислюватися про речі, що сам я ніколи б не згадав про них у плині щоденної метушні.
Зараз за його м’якою усмішкою явно читалося: «Кого ти обманюєш, Гілельчику». Хоча це, звісно ж, моя фраза, а не його. Виходить, те, що я «читаю» в його очах, я кажу собі сам… Тому що й без нього все чудово розумію: я давно вже примірив на себе нову роль. Роль, у якій немає місця ні відпустці, ні Різдву. Ні планам, ні навіть мріям. Роль недоумка з його неконтрольованим танцем.
«Уперше в населеному космосі було знайдено планету зі слідами високорозвиненої позаземної цивілізації, — заговорила симпатична дикторка стурбованим тоном, вирвавши мене з понурих роздумів. — Сліди розумного життя виявила система орбітальних телескопів «Ora Pro Nobis» у глибокому космосі десятки років тому, але це відкриття замовчує влада. Глобальна Агенція Освоєння Космосу уже назвала цю інформацію фейком».
— Чуєш? — я кивнув убік екрана, просто щоб перервати незручну мовчанку.
— Щороку такі сенсації… — знизав плечима Джохар. — Навіть дивно, що хтось напружується спростовувати.
— Думаєш, ми єдині розумні істоти у Всесвіті?
Джохар скривився:
— Та плювати, якщо чесно… Я більше за тебе переживаю. Не подобається мені, друже, твій стан.
— Я й справді почав опускати руки, — зізнався я, хоч це було й нелегко.
Джохар задоволено кивнув:
— Усвідомлення — перший крок до подолання.
— Але все вже позаду. Я знайшов роботу. Майже знайшов. Потрібна твоя порада.
— Це інша річ, — Джохар споважнів і уважно дивився мені в очі. — Викладай, мій любий.
— Мене запросили на співбесіду в Корпус.
Він жодного разу не перебив мене, вислуховуючи розлогу тираду про мої сумніви й переживання.
Підійшла офіціантка. Вона й справді була дуже симпатичним веснянкуватим дівчам, яке всією своєю зовнішністю напрошувалося на те, щоб його назвали сонечком. Але Джохар навіть не глянув на неї.
Я так не зміг, тому що мені було страшенно важливо донести їй усю терміновість свого замовлення — кухоль холодного, дуже холодного пива.
Розповідь я закінчив тим, що навряд чи наважуся взяти сім’ю в конкісту, але хочу, як мінімум, зрозуміти, від чого відмовляюся.
— Стій-стій, Гілельчику. То все вже позаду й ти знайшов роботу? Чи не можеш летіти через сім’ю і тому опустив руки?
Питання Джохара, як завжди, влучило в ціль. Колись я дивився зранку в дзеркало, уявляв себе у формі й казав: «Іще трішки, і це стане реальністю». Знав напам’ять їхній статут, історію місій, назви баз і бойових кораблів… Колись… Це було до Віри. До моєї вічно стомленої життям Вірусі, в яку я мав необережність закохатися через рік після подачі заявки. Але головне, це було до Ельзи.
— Не знаю, Джохаре. Мабуть, тому й прийшов до тебе.
— Потребуєш поради? Чи хочеш, щоб я переконав тебе погодитися?
Я хотів відповісти швидко, але зрозумів, що так не вийде. Джохар помітив те, у чому я не наважувався зізнатися самому собі: у глибині душі я найбільше боявся того, що мене візьмуть сьогодні на одну з цих нудних робіт і я проведу в білому халаті наступні п’ять років свого життя (якщо, звісно, з білком у моїй ДНК дещо не станеться). А Корпус… Корпус був би моїм порятунком.
— І що скажеш? — спитав я.
— І не думай, — несподівано впевнененим тоном відповів він. — Чесно й відверто. Не думай. Навіть якщо тобі золоті гори обіцятимуть — пошли їх до собачої матері.
— Ти щось знаєш про цей проект?
— Можна сказати, майже нічого. Зате непогано знаю Корпус Конкістадорів. Вони ніколи не платять задурно. І всі ці пільги-шмільги, зарплати-шмарплати — це не за те, що ти такий хороший. І навіть не за те, що ти жереш багнюку на чужій планеті. Це за те, що ти ставиш на кін своє життя.
— А що значить твоє «майже»?
— Тобі вже сказали, де планета?
Я знизав плечима:
— Щось казали про надзвичайну віддаленість.
Він нахилився до мене, але, перш ніж сказати, витримав коротку паузу. Просто щоб переконатися, що я почую кожне слово.
— Гілю, та планета в іншій галактиці.
— Та ну! — я скептично посміхнувся.
— Я серйозно. Перша в історії експедиція до Великої Магелланової Хмари.
Я дістав телефон і ввів запит у пошук. І трохи отетерів.
— Сто шістдесят три тисячі світлових років?!
Він кивнув.
— І знаєш, скільки років мине на Землі за час стрибка до Магелланової Хмари?
— У момент стрибка, — машинально виправив я. — Стрибок триває нуль часу.
— Добре, розумнику, в момент. Скільки часу мине на Землі в момент, коли ви перенесетеся до Великої Магелланової Хмари?
Я задумався. За звичайних трансверсних стрибків розсинхронізація може сягати кількох днів, а іноді й тижнів. Але зараз ідеться про гігантську, майже немислиму відстань. І, здається, там геометрична прогресія…
— Місяців десять? — навмання припустив я. — Чи більше?
— Двадцять років.
— Скільки?!
— Двадцять із копійками земних років! Тобто стрибнути туди й одразу назад — це сорок років! Гілю, на той час усі, кого ти знаєш, будуть або дуже старими, або відійдуть у засвіти.
— От чорт… — вирвалося в мене. — Зрозуміло, чому вони не заперечують, щоб ми летіли із сім’ями…
— Ти просто не уявляєш, наскільки це далеко!
— Ні, ну, приблизно можу уявити…
— Упевнений? — Джохар іронічно підняв брову. Потім узяв зубочистку й зробив у центрі дерев’яного столу малесеньку мітку. — Оце сонце. Уяви, що воно отут, на цьому столі, і розміром з макове зерня. А тобі треба, дотримуючись масштабу, позначити найближчу до сонця зірку. Не іншу галактику поки що, а просто найближчу зірочку. Де вона буде?
— Найближча… Ну, це Проксима Центавра… — я спробував уявити її й Сонце, так ніби дивлюся збоку. — Якщо Сонце, як ти кажеш, з макове зерня… Не знаю…
Джохар свердлив мене уважним поглядом і мовчав.
— На сусідньому столі? — я намагався розгледіти в його очах правильну відповідь. — Ні? На тротуарі за вікном?
Посміхнувшись, він нахилився до мене через стіл і повільно сказав:
— Якби на цьому столі лежало малесеньке, як макове зерня, Сонце… То ще одне зернятко треба було б покласти навіть не в Києві, а десь за Броварами! За двадцять вісім кілометрів звідси, Гілю! Двоє макових зерняток і між ними — двадцять вісім кілометрів порожнечі! Усе! Більше нічого! І це найближча до нас зірка! А якби ти захотів намалювати карту нашої галактики, на якій Сонце буде позначено хоча б крапкою в один міліметр, ця карта одним кінцем звисала б із земної кулі, а іншим — з Місяця! Карта, Гілю! Просто карта, де є можливість позначити Сонце! А ти збираєшся відвезти свою сім’ю на планету, яка ще далі! Набагато далі! Адже між Землею та планетою Іш-Чель, куди тебе запрошують, помістяться дві наші галактики повністю! І єдиним зв’язком у вас там буде квантовий канал, яким можна передати текст завдовжки в кілька слів. Дуже підходить для сигналу SOS! Але от допомога… Допомога, у разі чого, прийде найшвидше
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танець недоумка», після закриття браузера.