Галина Левтер - Тиха радість, Галина Левтер

Ліна ступила декілька кроків.

Перед входом у величезну душову кабіну,  чоловік підсунув їй резинові тапки.

— Мої. Великі. Сорок третій.  Нічого страшного. Взувай!

Колись мати сказала якось одну фразу, в якій був зібраний її багатий досвід спілкування з різними особами протилежної статі: «Якщо боїшся чоловіка, краще слухайся його».

Вона не любила згадувати маму, але моралі, які жінка часто читала доньці, раз по раз виринали в пам'яті в такі моменти, як от цей.

Вона стрепенулась, коли тепла вода побігла по тілу, а Фред почав намилювати шампунем волосся.  Він робив це так, ніби дійсно, сотні, тисячі жінок перейшли через його руки. Потім впевнено змивав мило, майже не торкаючись голови і тіла. 

Вода перестала шуміти. Фред потягнувся до жовтого рушника й закрутив її волосся у тюрбан.  З сушилки зняв ще один такого ж кольору, але більший рушник, закрутив в нього Ліну й промовив:

— Нам ще обробити шви вранці! Не впадай в паніку, подавляй позиви до істерики, бо зробиш гірше лише собі! Варто ще трохи поспати.

— Ви… Може, в лікарню? Вже «завтра»? Можна декілька «чому»?

— В тій ситуації, що ти опинилася, до мене було швидше, ніж до лікарні чи, наприклад, до моргу. 

— Чому Ви… Ви… такий…

— Я такий, тому що боюся Бога.— Фред пильно подивився на Ліну, а вона боялася підняти на нього очі. 

— Я не можу йти… Все таке болюче,— зізналася дівчина після двохвилинного мовчання. 

— То що?  До рук маніяка підеш?— зіронізував чоловік.

— Піду, якщо розкажете, як я до Вас потрапила.

— Я не люблю історії розповідати. Не чоловіча робота. Оповідки –  поле діяльності молоденьких вчительок, хіба не так?

— Тоді  скажіть правду. Вона, надіюсь,  є частиною роботи таких як Ви?

— Правда в тому, — Фред почесав давно небриті щоки, — що ми тебе знайшли на зупинці майже мертву. Ти лежала на битому склі, ще й об якусь залізяку умудрилась роздерти бока. Чесно, думав що тебе згвалтували і вбили… Таке останнім часом і серед білого дня бувало! А тим більше, коли вже добрячих сорок хвилин йшла комендантська година! Може потрібно було тебе там лишити?

— Мені потрібно додому! Прошу Вас, відпустіть мене додому! — слова тонули в страхові перед невідомим.

— Припини вважати мене злочинцем! — Фред стиснув пальці в кулаки, скреготнув зубами, зціплюючи їх, аби втамувати злість. — Ще щіпка істерики, – вичавив із себе,  —   і я пошкодую про своє рішення.

Він глянув на неї, а вона, вчепившись в нього, почала повільно сповзати додолу!

— В цьому вся ти, Дарченко! — сказав, ніби вилаявся, чоловік. 

Він підхопив її, гніваючись.

 — Втрачати свідомість в моїй присутності, так по-твоєму!

Ліна його не чула.  Вона поринула в світ, де її кликав голос Александра Бернштейна.