Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– Їдемо! – Алекс не заперечує. Він подає мені руку, і я її приймаю. 

Виходимо з будинку, і Алекс відчиняє для мене двері автомобіля, а сам сідає поруч. Руслан – спереду, біля водія. 

– Алексе, скажи, що це прикра випадковість, – дивлюсь на нього і майже не дихаю, поки чекаю на відповідь. У всій цій ситуації мені найбільше шкода Яра. Він любив батьків, яким би вони не були… 

– Мені нічого не відомо, Алісо, – міцно тримає мене за руку. – Але є припущення, що це діло рук Романа. Він замітає сліди. Олег чи його дружина могли б проговоритися, от він і прибрав їх. 

Я теж так подумала. Одразу. 

Мені здавалося, що поїдемо ми в лікарню чи ще кудись, але… коли автомобіль зупиняється на узбіччі дороги поряд із кількома машинами поліції та швидкої допомоги, розумію, що це і є місце аварії. 

Алекс залишає салон першим, а я – за ним. Не чекаючи, біжу повз поліціянтів і шукаю поглядом Яра. Бачу, як догорає автомобіль внизу обриву – і серце мало не вистрибує з грудей. Там Олег зі Світланою… Згоріли живцем… 

– Яре! – бачу брата біля обриву. Він стоїть зовсім один і дивиться вниз. Коли бачить мене, хмуриться, а я наближаюсь і обіймаю його міцно-міцно. 

Мені байдуже, що ми більше не кровні родичі. Насправді він завжди буде моїм братом. Найкращим.

– Що ти тут робиш? – питає осілим голосом. Яр не плаче, але я відчуваю, наскільки він розбитий зараз. 

– Я не могла залишити тебе в цей час, – кажу. – Мені так шкода. Що сталося?

– Я не вірю, що це нещасний випадок. Поліціянти сказали, що гальмівного шляху взагалі не було, – відповідає льодяним тоном. – Швидше за все, гальма не працювали. 

– Ти думаєш, що це Роман? – дивлюсь у його очі й дуже сильно хочу плакати. 

– Я впевнений у цьому, – цідить. 

– Яре, я обіцяю, що він відповість за все. Ти тільки тримайся. Добре? – ще раз його обіймаю і повертаюся обличчям до Алекса, який весь цей час стояв поряд. – Більше не можна відтягувати. Хто ще має померти, щоб ти відпустив мене до нього?

– Поїхали! – Алекс подає мені свою руку, і я її приймаю. Ми повертаємося в салон автомобіля і знову кудись їдемо. – Швидше за все, Роман не знає, що Світлана розповіла Яру правду. Ти можеш зіграти на цьому. Я мав одразу здогадатися, що ви з Романом не рідні, адже він не залишив тобі абсолютно нічого. Навіть квартира і та була записана на нього. 

– Пізно згадувати те, що було, – кажу. – У нас є ще один шанс вивести його на чисту воду. Мабуть, це останній. 

– Зараз ми їдемо в поліцію. Там тобі прикріплять камеру та мікрофон, – пояснює Алекс. – Я досі проти того, що відбувається, але якщо ти цього хочеш – не можу тебе зупинити.

– Я хочу, – кажу впевнено і сама цілую Алекса. – Усе буде добре. 

– Дуже на це сподіваюсь, – зітхає. 

Коли прибуваємо в поліцію, мені дають цілу купу настанов. Одягають прослушку, яка зовсім непомітна, й обіцяють бути напохваті. Алекс їде зі мною до будинку Романа, але в метрах ста від нього автомобіль зупиняється. 

– Там є мої люди, – говорить. – Я спробую проникнути на територію після того, як ти зайдеш в будинок. Пам’ятай, що я поряд. 

– Добре, – киваю і витираю спітнілі долоні об тканину джинсів. 

– У тебе ще є час, щоб зупинити все це, синичко. Будь ласка, давай повернемось додому.

– Ні, – кажу твердо та усміхаюсь Алексу. – Я не відступлю. Кохаю тебе.

– А я – тебе, – видихає і відпускає мене. Як я і хотіла…