Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Коли поблизу не було дарвенхардців і вони слідкували за учнями інших груп, ми з Вишеною напихали повні роти сніжинок і видмухували їх у морозне подвір’я. І реготали. Потім похрипли і майже не могли говорити до самого вечора.

Всевлад дістав нам флягу з чимось смачним і, напевне, алкогольним, від чого горлу стало краще. Вишена не питала, звідки я взяла ті ліки, а я не розповідала.

Іноді мені здавалось, що чорноокий белат має в школі владу, не меншу за вчителів. Часом я помічала, з якою обережністю ставляться до нього інші помічники вчителів. І я задумувалась — хто ж він поза Дарвенхардом? Що вони знають про нього, чого не знаю я?

Але я пізнавала його такого, якого не знали вони. І це було стократ мені необхідніше, аніж відповіді на зайві запитання.

До певного дня.

За сніданком Лада, що виглядала якоюсь незвично напруженою навіть для останніх тижнів, нахилилась до мене і прошепотіла:

— Вишена сьогодні не ночувала в спальні.

— Що?

Я різко повернула голову до Лади.

— Що ти таке говориш? Вона лягала разом з нами і вранці була в ліжку, я сама бачила.

— Вона пішла, коли всі заснули, і вернулась перед світанком, — мовила Лада, явно ображена моєю недовірою. — Я бачила, бо вставала в туалет і помітила, як вона вислизнула за двері спальні. Я не спала всю ніч і дочекалась, коли вона вернулась.

Почуте не вкладалось мені в голові.

— Я думала розповісти…

— Кому? — я схопила Ладу за руку під столом, аж вона підскочила.

— Комусь… вчителю… бо буде краще, якщо її покарають зараз, ніж якщо вона… вона… завагі…

— Тихо, — прошипіла я, нахилившись до неї. Лада нервово ковтнула.

— Ти робиш мені боляче, Ханно.

Я не послабила хватку на її руці. Напевне, це було грубо з мого боку, та мені було байдуже. У скронях сильно запульсувала кров.

— Потерпиш. Ти хочеш здати Лишену? Вчителям? Ти забула, як мене випороли і поставили на коліна у дворі? Хочеш, аби з нею зробили те саме? Надворі мороз і вона просто помре.

— Але вона…

— Вона наш друг, — мовила я грубо. — І твій, і мій.

— Вона не була твоїм другом, коли ви бились, — в голосі Лади прозвучала отруйна нотка. І це була та мить, коли я усвідомила, чому вона сказала мені про все, а не пішла до вчителів. Вона думала, що я зроблю це за неї. Розраховувала на те, що я досі відчуваю до Вишени ненависть.

Лада — боягузка. Паскудна боягузка.

— Я помилялась. І ти щойно теж мало не помилилась. Більше нікому — ні слова. Зрозуміла?

— Але…

— Я тебе вб’ю. Якщо з Вишеною щось станеться — ти не побачиш наступного світанку, — прошипіла я, нахилившись до її вуха. Збоку все виглядало так, наче ми просто перешіптуємось. Я сподівалась лише, що ніхто не помітить, яка я ошаленіла, і яка Лада перелякана.

— Ти не забула, що я теж умію битись? — пискнула вона тоненьким голосом.

Я поглянула їй у вічі і дівчина сахнулась. Біляві кучерики спурхнули в повітрі.

Якби не люди довкола — я б убила її в цю саму мить. Клянусь.

Заради Вишени — убила б.

— Я все владнаю. А ти тримай язик за зубами, — сказала я тихо, а тоді відкинула її руку і, взявши свій посуд зі столу, встала і пішла.

Мене трясло.

Напевне, не про мене надто довго почуватись щасливою. Почуватися в безпеці. Саме так — із Всевладом я почувалась захищеною. Але ось з’явилася реальна проблема — і я усвідомила, що він нічим не допоможе. Хто б не був причиною відсутності Вишени вночі — я маю розібратись із цим самостійно.

Не можна нікого в це вплутувати.

Я ледь дочекалася вечора, аби без проблем поговорити з подругою.

— Хто? — спитала я її. Вишена вийшла зі мною до одного з коридорів — усміхнена, життєрадісна. Як завжди. А я мало не плакала, бо відчувала, як над нею згущаються чорні хмари. Я хотіла розігнати їх, розсунути своїми руками, своєю любов’ю до цього дурного дівчиська — та не досягала їх навіть кінчиками пальців. Ці хмари обіцяли дощ з отрути.

— Що?

— Хто, Вишено?!

— Я тебе не розумію! — вона склала на грудях руки.

— З ким ти провела сьогоднішню ніч?

Вишена зблідла, як смерть, і відступила від мене до стіни.

— З ким? — я підбігла до неї і вчепилася в її руки. — Скажи мені, з ким?

— З Браздом.

Її голос був тихим, а в моїй голові прогримів, наче канонада.

— Ні…

— Не говори так, наче ти свята, — мовила Вишена. Вона була несподівано спокійною.

— Що?

— Бразд знає і мені розповів. Я знаю про твої стосунки із Всевладом.

— Що?..

— Знаю. І попереджаю: якщо ти закладеш мене — я зроблю те саме у відповідь.

— Я… я не збиралась тебе закладати, — прошепотіла я. — Я… Вишено, це ж Бразд!

— І чим він гірший за Всевлада?

Як же їй пояснити?! Я стисла руки в кулаки. Як пояснити, щоб вона зрозуміла,