Юрій Павлович Винничук - Весняні ігри в осінніх садах

мені не вдавалося домогтися такого порядку, який уміє навести жінка, хоч і як я старався. Чомусь чимало речей уперто відмовлялися займати своє місце, їм більше подобалося опинятися на видноті і при першій-ліпшій нагоді радісно гукати: «Ми тут! Ми тут!» Особисто мені нелад нічим не дошкуляв, принаймні я в ньому ніколи не блудив, але тільки вдавалося навести сякий-та-кий лад, як відразу виникали поважні проблеми — я не міг нічого відшукати.

Але наводити порядок для Мар’яни я не мав ані найменшого бажання, мені навпаки хотілося встругнути щось абсолютно протилежне, а що останнім часом порядкували в мене наввипередки Ліда, Віра й Леся, а я у проміжку між їхніми візитами не встигав як слід насвинити, то перед з’явою Мар’яни вчинив із точністю до навпаки. Ніщо не мало носити на собі слідів жіночих рук. І я з великим ентузіазмом скинув гору тарілок в умивальник, накришив хліба на столі, а в кабінеті порозсипав на підлозі рукописи, порозкидав книги — словом, надав помешканню звичного парубоцького затишку. Я навіть видобув зі смітника дві порожні пляшки вина і поклав їх під столом. Потім окинув цей чудовий інтер’єр переможним поглядом і зостався цілком задоволений.

Мар’яна навідріз відмовилася, щоб я її зустрічав на зупинці автобуса, вирішивши втрапити сама. Я накреслив для неї на картці маршрут, і вона, суворо дотримуючись курсу, на мій превеликий подив, таки не збилася з дороги. Зачувши собачий гавкіт, я визирнув з вікна і побачив Мар’яну в тих самих обтислих джинсах, але в коротенькій майці, що не сягала пупа. Сусід, який підправляв свій паркан, застиг у непорушному ошелешенні, достоту пожираючи очима її феноменальну сідничку: куди прямує це диво? А дівчина зупинилася навпроти мого будинку, окинула його вивчаючим поглядом, ще раз зазирнула в картку й підійшла до брами. Сусід продовжував стежити, у його голові, забитій цементом, піском, гравієм і бетоном, мерехтіли розмаїті тлумачення цієї фантастичної з’яви, але одне видавалося найвірогіднішим: візит цей суто службовий, а панна — працівниця газзаводу чи електровні. Однак, коли я вибіг до брами, відчинив і впустив гостю на подвір’я, він мусив зазнати гіркого розчарування, зауваживши мою радісну усмішку: такою усмішкою контролера з елек-тровні не зустрічають.

Мар’яна впурхнула в гніздо розпусти, як невинний метелик до пащі крокодила, і найдивовижніше, що почувалася тут цілком затишно.

— Я все хочу роздивитись сама. Де ваша кухня? Кухня — це обличчя господині. А коли господині нема...

— Тоді це задниця господаря, — довершив я за неї.

— Фі, як некультурно. У вас тут і справді розгардіяш. Але ми ще сюди повернемось. Де ваш кабінет? У кожного справжнього письменника мусить бути кабінет, — повідомила вона мені.

Я кивнув нагору. Мар’яна сміливо рушила по сходах і з першого ж заходу втрапила простісінько в те, що могло б називатися кабінетом, але промовистий жах на її личку свідчив, що побачила вона щось зовсім інше, а не кабінет.

— Це ка-бі-нет? — перепитала вона. Я кивнув. — Гм... Ну, ми в принципі знали, на що йшли. Але як ви тут можете працювати? Хоча, якщо чесно, порядок у помешканні парубка свідчить про те, що з ним щось не в порядку. А ідеальний порядок свідчить про те, що маємо справу з гомосексуалістом.

— Ого! Які глибокі узагальнення!

— Це все наслідки безладного читання. Десь я це вичитала. Не пам’ятаю де. Звідтоді завше з підозрою ставлюся до різних чистюхів. Педанти зазвичай жахливі зануди.

Я спробував глянути на це приміщення її очима і побачив уздовж стін шафи, забиті книгами, а попід вікном довжелезного стола, заваленого паперами та книгами, на підлозі теж лежали папери, книги, часописи, подекуди брудні горнятка, тарілочки, келихи і пляшки. Фактично, якщо дивитися собі під ноги, то пересуватися можна. Здається, я не перестарався.

Мар’яна граційно підступила до книг і, проводячи по них пальчиком, голосно прочитувала імена авторів:

— Томмазо Ландольфі... Хорхе Луїс Борхес... Кутзеє... Орасіо Кірога... Івлін Во... Говард Лавкрафт... Я нічого цього не читала. Дивно, але в мене не виникає враження, ніби я щось втратила.

— Звичайно, якщо не мати зеленого поняття про існування чого-небудь, то звідки може виникнути потреба в ньому?

— Коли ви ці книги купували, то знали, що це якраз те, чого ви потребуєте?

— Як коли. Інколи я купую книги наосліп, хвильку погортавши. Буває, що помиляюся, і книга виявляється непотребом.

— Як мало ще я знаю, — зітхнула вона.

— На що ти натякаєш? Можливо, варто перед самогубством зайнятися самоосвітою?

— Ні, не думаю. Я вважаю себе цілком сформованою особистістю, а зайва інформація уже нічого не змінить. Я хочу кави.

— Зараз приготую.

— Ні-ні, я не це мала на увазі. Я сама приготую каву.

І вона збігла сходами на кухню. Я показав їй, де кава, і поставив воду на вогонь. Мар’яна прискіпливим оком дослідила горнятка, які помила напередодні Ліда, і визнала їх придатними для вживання.

— Може, ти голодна? — спитав я.

— Ще ні. Ваші панни геть вас занехаяли. Чому ви їх не приженете навести порядок?

— Останнім часом я зустрічаюся тільки з тобою.

— Ага, то тепер цей невдячний обов’язок прибирання авгієвої стайні ліг на мене?

— Виходить, так-

— Ну що ж, я готова.

Вона відміряла чотири ложечки кави до окропу, довела до кипіння і, знявши з вогню, з якоюсь загадковою міною накрила тарілочкою. А потім, попиваючи каву, змусила мене читати уривки з «Мальви» з невеликою перервою на пізній обід. Вона слухала значно уважніше, ніж зазвичай слухають жінки, з виразу її обличчя й окремих рухів — обличчя в долонях, сплетені пальці біля грудей, зціплені кулачки на колінах — видно було, що вона всім єством своїм пірнула в текст, у дивовижні лабіринти, і тепер далеко-далеко, поза часом і простором, і повернути її вдасться лише тоді, коли я скінчу читати. Обережно, щоб не сполохати її мерехтливе серце, я підвів читання до кінця, стишуючи голос до напівшепоту, до напівподиху, а сутінки тим часом прикрасили кімнату широкими мазками темно-синього