Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга перша)

— Ну, чого ще треба панні Катрусі від мене? Я виставляю вам свої пункти умови, а панна Катруся хай їх приймає чи ні…

Суліман прямує до дверей, але не поспішає. Зробив крок і очікує. Може, його партнерка роздумає і скаже своє розумне слово, останнє слово? Тінь від його довгої постаті відбивається карикатурно на стіні з картою Європи. Руки в Катерини воскові, як у мерця.

— Добре, — склад за складом видушує з себе Катерина. Її зовсім залишили сили. Вона хапається бильців крісла за татковим письмовим столом. — Але це, Сулімане, станеться не зараз.

— Ну… ну, я розумію… Таке нещастя в домі… Я почекаю, на таке можна й почекати…

Він не завертає до зали, де лежить покійник, а виходить в коридор, а звідтіль — на подвір'я. Катерина не ображається на маклера, що він не бажає попрощатись з своїм мертвим другом. Вона розуміє його. Сама, якби це було можливо, втекла б від тих жовтих, напівзаплющених повік, від того перекривленого синього рота — з страху, щоб ті повіки раптом не розтулились, а рот той щоб не став проклинати.

Хто-хто, а Катерина розуміє Рафаїла Сулімана.

Після відходу Сулімана їй потрібна якась хвилина, щоб отямитись. Стискує кулаки біля висків, застигає в цій позі. Хвилину пізніше здригається, начеб здрімнула, потирає долонями скроні і рішучим кроком входить у кімнату, де чужі люди кладуть батька в труну.

* * *

В день Іоанна Хрестителя, що припадає на сьоме липня, в селі Вишня сталося чудо: дочка Петра Мартинчука, Марічка, почувши слово боже, прийшла до притомності. Марічка хворіла вже близько трьох тижнів. З того дня, як дізналась, що Дмитро Ілька Повішеного засватав Доцьку Штефана Курочки, щось поробилося з дівчиною.

На щастя, тієї неділі, коли ксьондз оголошував першу оповідь Доцьки й Дмитра, вона не була в церкві, бо тут же, на місці, могла б трупом упасти. Коли отець парох оголосив, що Дмитро Савицький буде брати Явдокію Курочку, то в церкві аж зашуміло від бабських шепотів.

Дівчата, молодиці, ба навіть старі баби перепитували одна одну, бо кожній здавалося, що їй учудилося.

— Сестрички, а що ж тепер Марічка? Кому ж тепер вже вірити, коли навіть у таке сердечне коханнячко увірвалася зрада?

— Та Дмитро ж, чуйте, проходу не давав дівчині. Якось було посперечалися між собою, то він, чуйте, до самого сходу сонця простирчав під її вікном, як дуплява верба.

— А тепер, скарав би його бог, полакомився на багацькі скрині! А ще, чуйте, говорять, що хотів уже з Марічкою на оповіді нести. Пішов до ксьондза, а той йому каже, що дівка Мартинчуків записана у книгах не Марічка, а Йосафата, а Дмитро як те вчув, як згидилася йому дівка, так і відступив від весілля.

— Ідіть, ідіть, не говоріть дурниць! Через отаке ніхто нікому ще не згидився.

— Багатства захотілося парубкові, та й все! Але оте багатство, чуйте, ще йому боком вилізе. Не буде йому щастя з Доцькою, згадаєте, що не буде. Адже як ото співають:

Впали морози та на тії густі лози,

Поб'ють тебе, мій миленький, мої дрібні сльози…

Поб'ють, бігме, поб'ють, бо ж сльози падають не на камінь, а на чиюсь голову.

Не одна, може, думала собі, що Марічка, коли дізнається про цю страшну вістку, то рватиме на собі волосся, повибиває вікна багацькій суці, випарить очі тому лайдакові, побіжить до ксьондза заперечити шлюб, а вона — нічого. Тільки тиха-тиха стала. Така тиха, що аж ляк брав дивитись на неї.

Ткне їй мати ложку в руку, то вона понесе її до рота, а якщо ні, то й день могла не їсти. Приведе її Петриха до цебра, нахилить голову, то вона підставить долоні, а ні, то й три дні могла ходити не вмивана.

Возив Петро дочку до лікаря.

Нічого розумного не порадив йому той учений лікар. Краще, каже, було б, якби вона плакала, кричала, ба навіть посуд била. Вона б тоді скоріше видужала.

Старий Мартинчук не схотів навіть до кінця вислухати такі небилиці. Пожалкував тільки, що витратив на пусте робочу днину й дитину безпотрібно потривожив.

Приїхав у село лікар до Петрика Пилипа Мочернюка. Закликав його Петро до своєї Марічки.

Подивився той на неї, запитав щось, побачив, що Марічка не хоче говорити, та й ні з чим і поїхав. Був бодай настільки порядний чоловік, що хоч грошей не зажадав.

— Ваша дочка, — сказав отой лікар Мартинчукові, — має велику травму. Її міг би повернути до здоров'я лише якийсь великий струс. Треба, щоб вона або сильно зраділа, або чимсь дуже засмутилася, чи несподівано налякалася чогось.

Мартинчучка, як учула такі слова, так і заголосила:

— Вже її так стрясло життя, так стрясло, що ледве дихає, а ви ще стрясу хочете на неї?

Питає її, бувало, що-небудь мати, а Марічка подивиться, стисне плечима і мовчить. Іноді кине слово-два, але й те рідко бувало.

— Марічко, — каже мама, — розповідають, помер Петрик Пилипа Мочернюка. Чуєш, як дзвони дзвонять?

— Ага, — каже і посміхається так, що всім, хто в хаті, аж мурашки поза шкірою бігають.

А якось, розповідає Мартинчучка, заговорила сама, непитана:

— Мамо, ануко, подивіться мені в голову. Мені здається, що в мене на голові гудзь росте.

— Та що ти говориш, дитинко, — бере мама її пальці та водить ними Марічці по голові, — де той гудзь? Нема жодного гудзя. Ади, яка гладенька голівка. Ану, помацай собі голівку. Гладенька, правда? Мама сама своїми руками розчесала тебе, сама кіски заплела. Звідки мав би той, не про нас кажучи, гудзь взятись? Це тобі приснився, Марічко, той гудзь, щез би він! Нема гудзя, донько!

— Нема? То добре, що нема.

І заспокоїться на хвилинку-дві, а там знову мац-мац пальцями: гудзя шукає. Вранці зірветься з постелі і, як мара, не підперезана, в сорочці по землю, біжить перед дзеркало, розплітає коси — гудзя шукає.

А тут ще старий вперся, як віслюк: у силу молитви не вірить, у знахарів не вірить, одну медицину подавай йому, а вславлена медицина — безсила!

Мати бачить, що через батькову впертість дитина може з світу зійти, давай потайки кидатись до ворожок і знахарів. Та, на жаль, їх зела, примовки й прикурювання помогли стільки, скільки й краплі та порошки, що їх виписували лікарі. Різниця була хіба в тому, що ворожки вміли вициганювати гроші вправніше від лікарів.

Від знахарів кинулася бідна мати до бога. Продавала, що було ціннішого у