Марина та Сергій Дяченко - Зло не має влади

Щоб зрівнятися з ним ростом, довелося видертись на підставку для зброї. Мої долоні, усі в шрамах після Зшивача, зіткнулися з його шкіряними рукавичками.

— Геть усе має дві сторони…

Я не встигла закінчити формулу, як риси Гарольда здригнулися й поплили перед очима.

Зникла борода, вкоротилось волосся, я впізнала себе й зробила крок уперед; все-таки зі Зшивачем виходити на виворіт приємніше. А так — нудота підступає, наче з висоти стрибаєш.

Туман перед очима розійшовся.

У кімнаті сторожі, схоже, ніяких особливих рішень не приймали, долі не ламали, навіть помітних помилок не робили: ниток біля стін було мало, петлі невеличкі й акуратні. Туман, що нагадав про неприємне, клубочився над самою підлогою. Зате Гарольд стояв, увесь обплутаний нитками, наче жертва божевільного павука. Чорні, кольорові, якісь білясті, вони прошивали його наскрізь — руки, обличчя, шию, груди; мені стало моторошно.

Гарольд мовчки перебирав поплутані петлі. Руки в нього дедалі дужче тремтіли.

— Ліно, це якесь лихе чаклунство.

— Це виворіт.

— Тоді що зі мною?

— Це виворіт… Дивися.

Я зняла з пояса Зшивач. У вушку голки червоним струмочком яскріла нитка Оберона, світилася в тумані, здригалася й губилася без сліду в неймовірному ковтуні, що обплутував Гарольда.

— Ти забув короля. Марно таке не минає.

— Це неправда, — сказав він різко. — Мара!

Зшивач у моїй руці рвучко сіпнувся. Вістря підскочило, націлилося Гарольдові у обличчя — в праве око.

— Ти не вмієш володіти мечем, — сказав він глухо.

— Це Зшивач. Він сам…

Меч у моїй руці трусився, майже як відбійний молоток.

— Опусти зброю, — сухо сказав Гарольд.

— Не можу!

— Розтисни пальці.

— Не можна. Коли Зшивач шиє…

Я не скінчила мову.

У казках нерідко розповідають про мечі, що мають власну волю й силу. Зшивач насправді не був мечем — це я пізніше зрозуміла. Він був Зшивачем — голкою, що з’єднує розірвані нитки на вивороті. Усякий, хто тримав її за руків’я, перетворювався на швейну машинку.

Зшивач тяг мене за собою, як дитина волочить качечку на коліщатах. Фехтувальні прийоми в нього базувалися більше на уколах, ніж на ударах — не дивно при його занятті. Я зрозуміла, що коли не зосереджуся зараз, не викличу на допомогу всю свою фізпідготовку — зап’ястя мені зламають, руку звихнуть, а якщо дуже не поталанить — і відрубають.

Перший удар був спрямований Гарольдові в обличчя. Він ухилився, вихопив свого меча, та ще й досі недооцінював супротивника: битися з худеньким дівчиськом йому, здорованеві, ніколи ще не доводилося.

Він загаявся і наступної миті ледве не поплатився вухом. Пролилася перша кров — тонким струмочком із порізу; Зшивач не дозволяв собі йти на поступки, він колов і колов, цілився Гарольдові у живіт, у груди, в шию. Той ухилявся, відступав, і вістря Зшивача встромлялося в плетиво ниток, а нитка Оберона струменіла у вушку голки. Я бачила, як звиваються мотузочки-нерви, білясті поплутані струни, як вони рвуться, з’єднуються знову, крутяться клубком ошпарених змій. Зшивач атакував безупинно, і я злякалася, що Гарольд зараз умре.

— Ні! Стій! Стривай!

Посипались іскри — схрестилися два наші клинки. Зшивач був наполовину менший за Гарольдового меча, удар мав обеззброїти мене — але пальці не розтислися. «Ніколи не випускай руків’я…»

Навколо згущався туман. Ми билися вже по пояс у його тягучих струменях. Я встигла подумати: Королева Туману присутня тут, на вивороті, принаймні виворіт видимий для неї…

Зшивач клюнув Гарольда в груди. Він не встиг ні ухилитись, ані відбити удару. Почувся тріск; Гарольд відлетів до стіни. Зшивач миттєво втратив до нього інтерес, поважчав, увіткнувся вістрям у підлогу й вивалився з моєї руки. Червона нитка зникла в тумані.

Гарольд стояв, дивлячись на мене.

— Ти поранений?!

Він мовчав.

— Гарольде!

З ним щось діялося. Нитки, що обплітали його, частково облетіли, мов осіннє листя, частково затяглися, замість петель утворили тугі вузли. Він стояв, похитуючись, дивлячись просто на мене.

— Руки! — закричала я. — Дай руки! Все має дві сторони… Виходимо, виходимо, ну ж бо?!

Його обличчя розпливлося, перетворюючись на моє.

* * *

Звичайна темрява на лиці світу здалася мені світлою після вивороту. Зшивач валявся на підлозі, чистий, без єдиної щербинки. Поряд лежав меч Гарольда — я злякалася. Він був увесь порубаний, зі свіжими слідами крові.

Моя права рука зависла, мов натоптана піском панчоха. Плече нило, ніби молотком розбите.

— Гарольде, ти мене чуєш?!

Лівою рукою я підхопила посох. Навершя розгорілося, освітлюючи голі стіни з вибитою цеглою, темний камін, два мечі на підлозі, Гарольдове обличчя…

І тут трапилося найстрашніше з усього, що я коли-небудь бачила. Його волосся й борода, темні, з доріжками сивини, почали біліти в мене на очах. Від коренів розтікалася біла молочна хвиля; за кілька секунд Гарольд був цілком сивий.

— Гарольде…

— Усе гаразд, — промовив він тихо. — Все добре… Не бійся. Ти все зробила… Не бійся.

Він сів на підлогу. Очі в нього були замислені.

— Оберон, — сказав він, начебто куштуючи слово на смак. — Оберон… Якщо це було випробуванням — я його провалив.

— Гарольде…

— Друже, я пам’ятаю, як мене звуть… Я забув… як усі інші. Забув людину, що…

Він застромив пальці у своє нове біле волосся.

— Гарольде, ти сивий.

— Справді?

— Ти зовсім білий!

— Ну то й що? Ліно, поясни мені, літньому досвідченому магові… Як це могло статися? Зі мною?!

Мене трусило від ляку. І ще — від жалощів. Хотілося сісти з ним поруч і ревма ревти, але я згадала про Сарану й обложений чорний замок.

— Запитай, як це трапилося з Королівством, — сказала я пошепки. — Вставай!

Він помотав похиленою головою:

— Я не можу… Після цього… я не можу, Ліно.

— Слухай мене, — сказала я владно. — Поки Максиміліан тримає Сарану, ми повинні зробити так, щоб Оберон знову став реальністю. Вставай!

Гарольд подивився мені в очі знизу вгору.

Може, він і був не дуже розумним, як постійно твердив Максиміліан. Може, він виявився слабеньким правителем. Але мужності йому ніколи не бракувало — моєму другові Гарольду.

— Ходімо, — сказав він. І підвівся.

* * *

— Цього не може бути! — повторював принц Олександр. — Це божевілля якесь!

— Принце, де ваш батько?

— Він умер, коли я був маленьким… напевно.

— «Напевно»?! Ваш батько — король Оберон!

Олександр подивився на Ельвіру, начебто просив допомоги. Ельвіра мовчала; поява сивого Гарольда вразила її навіть більше, ніж решту, хоча всі — навіть канцлер — першої миті втратили мову.

— Ясно одне, — уривчасто сказав вусатий стражник. — Це чаклунство, добродії, лихе чаклунство! Дуже лихе!

— Що в тебе з рукою? — запитав Уйма, коли нарешті зміг відірвати погляд від Гарольда й обернутися до мене.

— Шила.

— Допомогти?

— Я сама. Я все-таки маг