Олександр Васильович Донченко - Золота медаль

це — професор. У майбутньому, звісно. Їй, сердешній, важко обирати професію: всім захоплюється. Останнє захоплення — астрономія, але, мабуть, не буде з неї астронома. Її більше хвилюють люди, а не планети. Вона й сама ще цього не знає.

Надія Пилипівна обережно визволила свою руку і глянула на Юрія Юрійовича.

— Ви що? — спитав він.— Вам незручно? Я, мабуть, не в ногу йшов?

Вона тихо засміялась:

— В ногу, в ногу, Юрію Юрійовичу.— І, немов продовжуючи давню розмову, сказала:— Ну, що ж? І справді — піти б у кіно?

І вони пішли далі серед шумної юрби вечірнього міста.

* * *

Юля не могла б сказати — спала вона чи ні. Всю ніч ввижалося щось страхітливе, задушливе. Прокинулася ще задовго, до світанку, відразу ж згадала все, що сталося вчора ввечері, і знову заболіло, защеміло серце в невимовній тривозі.

Ще вчора вирішила, що Віктора в неї вже немає. Якщо навіть він і повернеться, попросить пробачення, однаково вона не зможе простити. Зради не прощають, ні.

Сама себе переконувала, що не варта нічого така любов, яка завдає страждання. І не варто вболівати за таким другом, який так нехтує справжніми почуттями.

Ловила себе на тому, що повторює майже ті самі слова, якими вмовляла Варю забути свого фотографа.

Як застукало серце, коли побачила на шкільному ганку Віктора!

Догадалась, що він чекає її.

Так, він чекає її.

— Юлю! Юленько!

Він хотів узяти за руку, але вона сховала її за спину.

— Того, що було,— похапцем проказала,— вже не може бути між нами!

Він щось говорив, виправдувався, та Юля не слухала, швидко пішла стукнувши дверима.

На уроці тригонометрії одержала від нього записку: «Нам необхідно поговорити».

Про що? Вже нема про що говорити. Все минуло, нічого немає.

Після уроків він пішов за нею. Зайшли в сквер, у найдальший куток. Пішли повільно алеєю. Нехай. Це — остання розмова.

— Юлю, вислухай,— сказав Віктор,— сталося непорозуміння!

Він пояснював, що тоді пішов з Софою в буфет, Софа проголодалась. Потім чекав її, Юлю... Не дочекався. Просто помилка, розминулись.

Ні, вона не вірила. Зрештою, міг згадати і про неї. Вона, як і Софа, теж, напевне, охоче з'їла б після плавання бутерброд. А, не в цьому річ, ні!..

— Попрощаємось, Вікторе,— сказала вона, відчуваючи, як розривається в неї серце.— Прощай! Будемо, як і раніше: я — Юля Жукова, ти — Віктор Перегуда. Що ж, так буде краще. Може, це й справді було непорозуміння, але мене завжди мучитиме сумнів. І це отруюватиме нашу... нашу дружбу. Я зроблю все для того, щоб забути тебе... щоб ти лишився для мене тільки товаришем-однокласником. І якщо в тебе ще, може, лишилась якась краплина почуття до мене, заглуши її, розвій по вітру... По вітру, як попіл...

— Як попіл...— повторив він, мов у якомусь страшному забутті. І враз скрикнув: — Юленько, я ніколи не зможу тебе забути! Я ж люблю тебе, люблю! Повір!

— Не вірю, Вікторе. Вибач мені. Не можу, не можу повірити. Не можу забути, як ти вчив Софу плавати, як кудись поспішав з нею, зовсім забувши про мене. Як потім я вийшла на вулицю... сама.

— Юлю, я доведу тобі, що це — помилка! Я доведу тобі! Повір! Я тобі поклянусь! Чим тобі поклястись?

— Не треба... Вже пізно, Вікторе. Я ніколи не побажаю тобі такої ночі, яка була вчора в мене...

— А я... ходив під вікнами твого будинку, хотів зайти, та був пізній час. Я був дуже здивований, коли переконався, що ти пішла сама додому. А хотів так багато тобі сказати. Потім на мене напав відчай...

— Чому ж? Тобі ж було напевне так гарно з Софою. Адже ти провів її додому. У вас була така інтимна розмова.

Він хотів заперечити, та Юля рішуче сказала:

— Не треба! Не принижуй себе брехнею! Хай ти залишишся в моїй згадці таким, як я тебе знала... Прощай, Вікторе!

Вона раптом узяла його за руку і якусь мить з глибоким жалем вдивлялася в його обличчя. Потім, як дихання, в неї злетіло з губ:

— Прощай! Не йди за мною!

Вона повернулась і швидко пішла алеєю — мимо берізок, мимо молодих каштанів, посріблених памороззю.

27

Рівно о п’ятій Марійка проснулась від дзвінка будильника. За вікнами було ще темно, надворі немов коливалася сіра каламуть.

Відразу ж дівчина скинула ковдру і почала швидко вдягатися. Вона виробила у собі звичку не гаяти жодної хвилини.

Але сьогодні Марійка навіть не зробила зарядку, а лише нашвидку витерла тіло мокрим рушником.

Вона поспішала. Одягла найкраще плаття, усміхнулась до себе в дзеркало: була так гарно вбрана і така доросла! В цей ранній час усе здавалось їй незвичайним, святковим. Ще вчора вона домовилась з Жуковою, що о п’ятій з чвертю вони будуть на виборчій дільниці, щоб проголосувати першими.

Хотіла вже йти, та погляд затримався на порожньому ліжку матері.

І досі до неї в клініку не пускали. Марійка передавала їй записки, мати теж відповідала записками, заспокоювала дочку, запевняла, що скоро видужає і повернеться додому. Та з деякого часу дівчина відчувала важкий сум. Тривога ятрила серце.

Марійка сіла на ліжко, тихо заплакала. Сьогодні б вона пішла з матір’ю голосувати вдвох. І як би матуся раділа, з якою б гордістю поглядала на дочку!

Перемогла себе, витерла сльози. Вже, мабуть, на неї чекають.

Вони зустрілись точно в призначений час. Юля Жукова теж прийшла по-святковому вдягнена, стримана, майже сувора.

До початку голосування лишалося ще майже сорок хвилин. Подруги ввійшли в зал і були дуже здивовані, побачивши там двох хлоп’ят. Це були Микола Сухопара і Юша Кочетков.

— А ви чому тут? — вигукнула Марійка.— От ще виборці!

— А ми тут біля карти! — показав Кочетков на стіну.— Це Сухопара робив і ще піонери з п’ятого!

Він стояв струнко, як на варті, у високих чобітках і в куцому, отороченому хутром кожушку, який не прикривав суконних штанів-галіфе.

Всі глянули на карту-макет. Сухопара натиснув кнопку, і враз спалахнула лампочка, освітивши мініатюрну споруду з написом: «Каховська ГЕС».

— Ах ви ж такі! — вихопилось у Юлі.— Молодці!

Цієї миті до залу поспішно увійшов дідусь, якого відразу ж упізнала Марійка. Він теж упізнав її і жваво привітався:

— А, товариш агітатор! Здрастуйте! Не забули, де стрічались? Ви мені ще на карті показували, де працює мій синок, Григорій Гаврилович. Тільки що ж це таке, скажіть, будь ласка? Що це таке, питаю? Я — пенсіонер, мені шістдесят п’ять ось незабаром минає. Я так поспішав,