Мирослава Горностаєва - Астальдо

Треба… ніде не дітися… Обхідна дорога — це ще десяток загиблих, які опісля перепочинку не прокинуться від смертної втоми.

Поволі рухається живий ланцюг. Тепер Ельдар розчепили руки і йдуть один за одним, слід в слід. Нолофінве йде першим. Батько не знає втоми… А що у нього в серці — не знає ніхто.

— Як там Туракано?

— З ним Арельде… Трохи краще.

— Як мала?

— Кличе маму… Бідолашне пташеня…

Фіндекано зітхає, і раптом врізається в батькову спину.

— Тату… Що?

— Сину, поглянь-но… Можливо мені ввижається, але це…

— Берег… Це дійсно берег… Його засипано снігом, та я бачу дерева, чорні і покручені… Але це таки дерева, тату.

— Тихо, сину… Не говори голосно, треба зберігати спокій, інакше всі різко подадуться вперед… Лід тонкий, дуже тонкий… Потрібно знайти місце, де він є міцнішим, і вести Ельдар ланцюгом, одного за одним. Невелике задоволення — втопитися поруч з Ендоре…

— О, напевне ніякого, напевне…

— Ти плачеш, синку?

— Тату, ми дійшли… На злість Морінготто, на заздрість Богам… Ми дійшли… Це перемога!

— О, не говори голосно, бо твої лучники вже нашорошили вуха, а дехто і берег побачив. Передай усім — мовчати, не галасувати, шукати прохід, а тоді вести ним інших.

Цей, останній перехід, забрав багато часу, але піднесений настрій рушення допомагав очікувати і пробиратись по тонкій кризі. Берег був пологим, колись тут напевне росли ліси, але Війна Стихій понівечила краєвид, а те, що зосталося — добив мороз.

І все таки це була земля… Поки рушення поволі долало останні кроки, передові вже збирали хмиз, добували з наплічників давно не вживані кресала, або горючі палички Феанаро. Швидко запалали й вогнища, в казанках розтоплювали сніг, в киплячу воду кидали листя quenilas з заповітних вузликів, і змучені обличчя Ельдар розсвітлювало щастя.

— О, Нолдор, я мріяв про це весь довгий шлях… Ковточок цього божественного напою…

— Чи я налию тобі в жмені, Мірімоне? Адже ти, ледаче створіння, викинув навіть кухля, щоб легше було йти.

— Мірімон не сподівався дійти, милий брате Алмареа, і тому думав, що кухоль йому не знадобиться. Але тепер пахощі quenilas затьмарили мені розум, і я ладен напитися навіть зі складених долонь.

— Ось, бери мого кухля, і пий свій напій, нерозумна істото. Справжній воїн ніколи не залишить ворогу три речі: зброю, ложку і казанок… Якщо ти викинув і ложку…

— Ні, ложку я зоставив…

— Ну, хоч на щось вистачило розуму…

Фіндекано слухав, як його лучники сміються дзвінко і заливисто, забувши одразу про свій смертний шлях, і сам усміхався, забувши сни і тривоги. Лише рука його час від часу доторкалася до застібки плаща, ніби перевіряючи — чи не загубив, чи на місці…

Дійшли… Перемогли… Дійшли

***

Опісля короткого спочинку рушення Нолдор двинулося на південь.

Йти тепер стало набагато легше, однак Нолофінве звелів подвоїти пильність. Якщо на льоду Гелькараске вони не зустріли жодної живої істоти, то тут вже було Середзем’я, те саме омріяне Середзем’я, де в розлогих просторах і запашних травах могли перебувати дуже небезпечні істоти.

Щоправда, довкілля поки що не радувало око. Це був суворий північний ліс, над головами перегукувались сови, однак в цьому лісі за допомогою Пробуджених, котрі знали місцеву рослинність, віднайшлися ягоди й гриби, які дуже підживили Нолдор, охлялих на дорожньому хлібі. Нечисленні коні, котрі пережили льодовий похід, щипали травку і гладшали трохи не на очах. На перепочинках горіли вогнища, звеселяючи серця Ельдар та зігріваючи їхні hrоа.

Нолофінве тепер уважно вивчав мапи, залишені Феанаро під час його поспішного відплиття. У Вогняного Духа їх було кілька, і частина зосталася у Нолофінве. Мапи ці були складені дуже приблизно, але по ним можна було визначити шлях, який мав пролягати не по гостинним місцям.

Старі мапи визначали, що шлях на південь лежить через Дор-Даеделот, Землю Жахливої Тіні. Колись, до Війни Стихій там знаходилася фортеця Ангамандо, передовий пост головної твердині Мелькора — Утумно. Начільником її був той самий Мая Саурон, про якого Пробуджені оповідали страхітливі історії, а бідолашний Таурохтар навіть мав можливість скуштувати його гостинності. Оскільки Утумно було зрівняне Валар з землею, то цілком можливо, що Морінготто отаборився саме в менш поруйнованому Ангамандо. Таурохтар оповідав, що Ангамандо це власне не зовсім фортеця, а печерне місто в триглавій горі Тангородрім, котра є не чим іншим, як згаслим вулканом. Головний вхід до цих печер захищала велетенська брама, а природні укриття були доповнені вежами та іншими укріпленнями. Затим мали бути гори Еред-Ветрін, а далі — земля, яку Синдар називали Гітлум[123]…

Обоз Нолдор тепер рухався в оточенні воїнів, і Нолофінве час від часу висилав кінну розвідку. Однак, перший напад все одно стався несподівано — вартові помітили тіні поміж дерев, але витратили дорогоцінні миті на те, щоб роздивитися, що це за істоти. На щастя, хтось побачив, як наконечник його стріли, зроблений з «магтанової сталі», палає синім вогнем. Саме так цей особливий сплав світився при наближені urqui. Ну, а при вигляді страхітливих морд, з лютим напіврозумним, напівтваринячим виразом, воїни Фіндекано, загін якого ніс варту, зрозуміли все, і почали стріляти.

— Перша лава! — кричав Фіндекано, зриваючи голос, — Тримати стрій! Стріляй!!

Смертоносний свист… Вереск з-за дерев… Крик болю десь поруч…

— Там теж є лучники, cano!

— Перша лава — підняти щити! Друга лава — стріляй!

На галявину, просто перед стрій лучників вивалився тлум страховиськ. Схожі мордами на мавп, вони, однак, мали на собі сяке-таке вбрання, та шкуратяні захисні нагрудники. Узброєна ця орда була в неоковирно зроблені криві мечі, ножі та невеличкі луки.

— Друга лава — стріляй!

Свист стріл, щось ударилося в щит Фіндекано. Тварі не зупинялися, вони мали певну хоробрість, а чи байдужість до власного загину, бо перли вперед по трупах своїх вбитих.

— Нолдор, на битву! Мечі з піхов! За світло дерев! За погублене світло!

— Бий поріддя Морінготто!

— Еleni rilma!

Фіндекано вихопив меча — і вчасно. Просто на нього нісся волохатий здоровань, єдиним одягом якого була шкіряна спідничка. Його меч був лише погано відкутою залізною штабою, але при вазі і зрості супротивника отримати такою штабою по голові означало побачити Суддю Намо трохи раніше, ніж бажалося.

Супротивник ревів щось незрозуміле. Фіндекано здалося, що він розібрав кілька калічених синдарських слів, але довго прислухатися було ніколи — urko махнув своєю зброєю, і юнак ледве встиг пригнутися.

— Набік, cano!

Таурохтар зі своїм списом… Затуливши Фіндекано, він вгородив списа здорованеві в груди… Фіндекано подякував йому поглядом і