Джонатан Страуд - Сходи, що кричать, Джонатан Страуд

Він дістав з розірваного пакунка сьому каністру, трохи більшу за решту. На її боці так само стояла марка корпорації «Світанок», однак обгортка була не біла, а темно-червона. З одного кінця каністри стирчала довга трубка.

— Новий сорт Вогню, — пояснив Локвуд, чіпляючи каністру до свого пояса. — Хлопець із «Сетчела» розповідав, що агенти «Фіттес» і «Ротвела» користуються ним у найскрутніших випадках. Цей вогонь спричиняє надпотужну вибухову хвилю із срібла, заліза й магнію. Жоден привид не може протистояти їй — під її захистом ми будемо в безпеці. Та й коштує ця штучка нівроку! Так, а що нам тепер робити з цим мотлохом? — Він зібгав розірваний мокрий пакунок і запхав його до Ферфексової вази доби династії Хань. — Отак! А тепер — до роботи.

Ми обладнували свій штаб у бібліотеці. Вона містилась однаково близько й до парадного входу, й до переходу в безпечне крило; до того ж тут було чимало залізних меблів, що мало помітно згасити активність Гостей. Ми затягли сюди свої торбини й поставили на одному з столів електричний ліхтар. Локвуд увімкнув його на низьку потужність.

— Місце ми вже трохи оглянули, — сказав він. — Які є думки?

— Тут усюди повно потойбічної енергії, — зауважила я.

— А де її найбільше? — запитав Джордж.

— У коридорі біля Червоної Кімнати.

— Ти щось чула там, Люсі?

— У тому коридорі? Шепіт. Надто тихий, щоб розібрати слова, але голоси були... розлючені. В усіх інших місцях — тиша. Щоправда, здається мені, що вночі ця тиша припиниться... — Я ніяково всміхнулась. — Ні, ви не подумайте, що я лякаю вас.

Локвуд кивнув:

— Так і буде. Я цілком згоден з тобою. Я всюди відчуваю Смертні Вогні, але ніде не можу розгледіти їх як слід. Що в тебе, Джордж?

— Я не такий чутливий, як ви, але дещо все-таки помітив, — відповів Джордж, простягаючи нам свого термометра. — Коли ми були в бібліотеці з Ферфексом, температура була шістнадцять градусів. А зараз — тринадцять. Повітря швидко холоне.

— І це ще не кінець, — погодився Локвуд. — Гаразд, працюймо по порядку. Стежмо за температурою й своїми відчуттями. Спочатку — перший поверх і сходи, далі— підвал. Потім трохи перепочинемо й візьмемося до горішніх поверхів. Ніч довга, а будинок — великий. Тримаймося разом. Ніхто не відходить далеко — за будь-яких обставин. Закортить до туалету — підемо втрьох. Зрозуміло?

— Тільки чаю я сьогодні більше не питиму, — попередила я.

* * *

Відчуття мої були правдиві. Цей будинок гнітив нас, мов велетенський тягар. І до того ж тут скоро мали з’явитися привиди.

Завдяки залізним меблям у бібліотеці ми знайшли небагато слідів потойбічної енергії. Та навіть тут, вимкнувши ліхтар і стоячи в темряві, ми помічали невеличкі спалахи й нитки світла, що кружляли довкола нас. Вони були надто слабкі й не могли прибрати чіткої форми, проте залишали по собі помітні плазмові сліди. Дотримуючись традиційної методики «Посібника Фіттес», Джордж виміряв температуру в кожному кутку і в центрі кімнати й записав свої спостереження на плані будівлі. Я стояла з рапірою напоготові: ми з Локвудом застосували свої Таланти, щоб перевірити наші відчуття. Проте, на жаль, у нас майже нічого не вийшло. Тиша просто-таки закладала мені вуха. Локвуд помітив лише кілька давніх Смертних Вогнів; до того ж, як на мене, його більше зацікавили театральні фотографії на стіні.

У вестибюлі температура тим часом упала до одинадцяти градусів. Спалахи плазми поволі дужчали, кружляючи довкола нас, неначе світлячки. З’явилися перші хмаринки світло-зеленого примарного туману — такі слабенькі, що нам доводилося напружувати очі, щоб розгледіти їх. Туман стелився над підлогою й потихеньку заповнював кімнату.

Несподівано я почула тихе тріскотіння, наче в зламаному радіоприймачі. Воно то вщухало, то гучнішало, мало не переростаючи в загрозливий шум, та щоразу пропадало знову. Невідомо з якої причини цей звук схилював мене. Якби я тільки могла його вимкнути!

Локвуд тим часом помітив у вестибюлі три надзвичайно яскраві Смертні Вогні.

— Як ти думаєш, вони нещодавні? — запитала я.

Він зняв окуляри й заховав їх у кишеню.

— Можливо. А може, це сліди якоїсь давньої моторошної події. Зараз сказати важко.

Дивно, що самі сходи майже ніяк не проявляли себе. Тутешня температура (Джордж виміряв її на кількох сходинках, а потім обчислив середнє значення) не відрізнялась від температури у вестибюлі. Жодних звуків, тим паче — крику, чути не було. Торкнувшись кам’яних перил, я не відчула нічого, крім неспокою, який — правду кажучи — переслідував тут мене всюди.

Кінець Довгої Галереї ховався в холодній темряві. Вогонь у каміні майже згас: один-єдиний його язичок ще тремтів серед попелу, проте розгорітись ніяк не міг. Джордж знову поглянув на термометр.

— Вісім градусів, — зауважив він. — Падає далі.

— Щось я трохи нездужаю, — зізналась я. — А ви?

Хлопці кивнули. Так, почалося! Знайомі прояви духів — здавити тобі серце так, щоб захотілося скрутитись клубочком і заплющити очі...

Тримаючи руки на рапірах, ми разом подалися до Червоної Кімнати.

Наш відчай зростав дужче й дужче, поки ми пробиралися повз чайний стіл і камін до гобелена в кінці галереї. Температура швидко падала. Примарний туман густішав і обнімав нам гомілки. Аж ось, озирнувшись, ми вперше побачили справжніх привидів — три неясні постаті, що стояли посеред вестибюлю.

Як і всі привиди Першого Типу, вони бовваніли збоку, скраю ока. Чорно-сірі, з зернистого диму, вони часто мерехтіли і раз по раз розчинялись у повітрі. Двоє з них були заввишки з дітей, а третій — з дорослу людину: більше про них нічого не можна було сказати.

Намагаючись не звертати на них уваги, ми вирушили далі, до стіни з гобеленом. Тут було помітно холодніше. Локвуд підняв ріжок гобелена й зазирнув за нього.

— Мене це місце теж зацікавило, — зауважив Джордж. — Бачиш там що-небудь?

— Лише камінь. — Локвуд опустив гобелен. — Хоча тут нівроку холодно.

— Авжеж. Шість градусів. От-от упаде до п’яти. Гаразд, ходімо далі.

Коли ми закінчили оглядати перший поверх і подалися назад до сходів, усюди вже стелився лиховісний туман, було чути звуки й запахи, які поширював аж ніяк не Джордж. Ніде не було так холодно й тихо, як у Довгій Галереї, проте надприродна сила вже просочила ціле крило. Моторошний шум гучнішав. Один за одним з’являлися Смертні